Реферат: Формування українського етносу

Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами — антами.
Корені слов’янської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше пам’яток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування слов’ян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками слов’янських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких пов’язана саме з територією України.
1 Див.: Спогади Пріска Панійського // Книжник. — 1991. — №№ 2-6.
Пам’ятки лужицької культури поширені на широких просторах від Ельби й Вісли до Балтики й Північної Моравії, а пізніше — до українського Полісся і Волині. Пшеворську культуру пов’язують переважно з племенами венедів, що жили між Карпатами і Балтійським морем: “ве-нети походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами — венетів, антів, склавенів” 1.
Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусі та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами.
Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого висновку прийшли майже всі дослідники антської культури. Борис Рибаков у книзі “Анты и Киевская Русь” пише, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V — VІІ ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що підтверджується наявністю шарів V — VІІ ст. Зіставляючи дані писемних і археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних, не суперечачи в той же час одні одним.
Спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V — VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, успадкувавши часточку Скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.
В Україні VI — VІІ ст. виник один з варіантів празької культури, що названий за поселенням Корчак корчацькою культурою і поширений у межиріччі Тетерева і Прип’яті. Пам’ятки корчацької культури ідентифікують з культурою слов’янського об’єднання племен дулібів, які вважаються предками літописних волинян, деревлян, дреговичів, а частково можливо й полян.
1Див.: Йордан. О происхождении и деяниях готов. — М., I960. — С. 136.
З VІІІ — Х ст. слов’янські племена починають заселяти лівий берег Дніпра. Це роменсько-боршевська культура (назва від м. Ромни на Сумщині та Боршевського городища на Вороніжчині). Представниками цієї культури є племена радимичів і в’ятичів, що на думку деяких істориків, польського походження. Ще далі на схід знаходилися землі хазарів та печенігів, які майже ніяких пам’яток не лишили. На півночі мешкали місцеві балтійські й фінські племена, культура яких представлена переважно довгими курганами (Псковщина, Смоленщина, Чудське озеро та ін.), які, мабуть, належали кривичам. Племена в’ятичів поступово розселилися в басейнах Оки та Москви-ріки і, змішуючись з місцевими угрофінськими племенами (переважно меря), утворили російську народність, яка однак продовжувала називати себе руссю.
Південні землі України (Причорномор’я, нижня течія Дніпра, Дністра, Південного Бугу) постійно перебували у зв’язках з Середземноморським культурними світом, що спонукало деяких дослідників назвати І — V ст. “добою римських впливів”. Наявність тут римських монет свідчить швидше про торгівельні зв’язки з Римом, аніж про суцільну романізацію населення. Велику наукову полеміку викликали пам’ятки черняхівської культури, про етнічне походження яких сперечалися вчені усього світу. Багато вчених (Рейнеке, Баран, Гороховський, Магомедов та ін.) висловлювали думку про готське походження черняхівської культури. Ця полеміка, безперечно, набула занадто ідеологічного спрямування, особливо в 40—50 pp. Регіональні дослідження українськими вченими черняхівської культури переконливо довели, що вона має різноманітні локальні особливості, притаманні слов’янським племенам уличів, тиверців, волинян, полян та іншим етнографічним групам півдня України.
Нестор-літописець докладно описує місця розселення слов’ян: “І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиняни, а улутичі, тіверці сиділи по Бузі і по Дніпру і присидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скуф” 1.
1 Повість врем’яних літ. — К., 1990. — С. 20—21.
Отже, в часи, коли писався літопис, була ще живою пам’ять про скіфських предків слов’ян, хоча назва ця залишалася переважно у греків (пор. також в козацьких переказах — Скупа Вкраїнська).
У східних степах України з ХІ — ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх пам’яток — кам’яних “баб”, які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу.
Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки (Михайло Брайчевський), хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу (Микола Чмихов).
Радянська історична наука нав’язувала ідеологічні стереотипи у вирішенні питань етногенезу, за якими єдино-правильним вважався погляд на походження “трьох братніх народів” від одного “спільного кореня”, причому — не раніше XIV ст. Нині не виникає жодного сумніву, що розглянуті вище слов’янські племена, а пізніше народ Київської Русі, були предками українців: уже на самому початку нашої писаної історії бачимо виразні риси українського народу — звичаї, обряди, ремесла, одяг, архітектура, мистецтво тощо. Мова давніх пам’яток, незважаючи на те, що вони написані старослов’янською, зберегла чимало лексичних українізмів, фонетичних та морфологічних рис, притаманних саме українській мовній традиції 1.
Етнічне виділення українців з маси слов’янських народів відбувалося не внаслідок розпаду держави Київська Русь, а навпаки — шляхом консолідації українських племен в одній державі зі спільною мовою та етнографічними особливостями, які почали складатися близько VІІ ст., і в ІХ ст. уже мали виразні українські риси. Саме так етногенез слов’янських народів розглядається і в зарубіжній славістиці, переважна більшість вчених визначає спадкоємний зв’язок українців з людністю Київської Русі.
Оскільки одна й та ж людина може вважати себе і слов’янином, і українцем, і гуцулом, прийнято розрізняти такі поняття як суперетнос — група народів зі спільною самосвідомістю, спорідненими мовами та рисами культури (напр., слов’яни, угрофіни); термін етнос функціонально відповідає поняттю народ. У межах кожного етносу можуть існувати субетноси — певні етнічні групи зі спільними етнографічними особливостями (напр., лемки, бойки, гуцули тощо).
1 Кримський А. Українська мова — звідкіля вона взялася і як розвивалася // Твори: У 5 т. — Т.З. — К., 1973. — С.252—283.
Певні відмінності в побуті, звичаях, одязі, навіть зовнішності наші предки мали з давніх давен, так само як і зараз мають свої регіональні особливості культури. Це явище цілком закономірне для будь-якого народу, бо воно зумовлене як природно-географічними умовами, так і характером історичного розвитку. Нині, коли в Україні відбуваються активні процеси консолідації, українці відроджують свої загальнонаціональні цінності, і намагаються зберегти й розвинути традиції своїх етнографічних районів.

Бесплатно скачать реферат "Формування українського етносу" в полном объеме