З давніх-давен вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу.

Таким голосом нації був і залишається в своїх віршах Василь Симоненко. В епоху хрущовської відлиги він повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною...

«Минулої неділі ми були в Одесі... Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції», — писав поет 6 липня 1963 року.

В Україні починався сумнозвісний період «загвинчування гайок» у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою «націоналізм».

На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості, але змиритися не захотів.

Найкраще відтворити особистість поета зміг сам Василь Симоненко в образі свого ліричного героя з вірша «Перехожий»:

Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали —
Співали ноги,
І тиша музику берегла.

За алегорією ходи перехожого ми можемо побачити всю дерзновенну ейфорію революційної перебудови суспільного і духовного життя початку 60-х років XX століття в СРСР: це і легендарний зліт у космос Юрія Гагаріна, і зйомки фільму століття «Тіні забутих предків» С. Параджановим і Ю. Іллєнком, і надруковані романи «Людина і зброя» О. Гончара, «Правда і кривда» М. Стельмаха, поезія «шістдесятників» у «Літературній Україні» та «Літературній газеті»...

Цей романтичний максималізм своїх співвітчизників, що поповнили ряди окриленої свободою юні, Василь Симоненко порівнює з виходом на орбіти нових планет:

Як він ішов!
Зачарований світом,
Натхненно і мудро творив ходу —
Так нові планети грядуть орбіти
З шаленою радістю на виду!
З шаленим щастям і сміхом гарячим,
З гімном вулканним без музики й слів!

Та чи побачив натовп цю ходу? Поряд з індивідуальностями є не лише народ, а й натовп. Це він, натовп, наступає на гаряче серце Данко, «щоб чогось не сталося», це він, натовп, живе низьким, бездуховним життям:

І ніхто не бачив,
І ніхто від краси не зомлів.
В землю полускану втюпився кожен,
Очі в пилюці бездумно волік...

У людини, яка йде непроторенною дорогою, багато «камінців» на шляху. Таке каміння по дорозі на Голгофу спіткало і долю поета, який занотовує в щоденнику якраз в рік написання вірша «Перехожий» 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими... Кожен лакей робить, що йому заманеться... В квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни». Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом. Так воно треба задля прогресу».

Відлига скінчилась. Та він творить! А чи тільки Василь Симоненко? В облозі політичної недовіри знаходяться всі свідомі українці, що творили українську літературу: і Ліна Костенко, якій присвячено цей вірш, і М. Лукаш і Г. Кочур, що як перекладачі відкривали для українського читача сторінки світової поезії.

Чи думали вони про натовп, що судитиме їхню сміливість, піднесення, романтичний максималізм? Докори про те, що «зарвалися», «багато собі дозволили» звучали з усіх сторін: — Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять... Ні, творча інтелігенція думала про слово правди, яке донесе своєму народові, про надії на вільне щасливе майбутнє: ' А він знову йшов. І дивився прямо. І знову Натхненно творив ходу!

Хочеться, щоб і про моє життя сказали захоплено: «Як він ішов!»