Вірш «Ти знаєш, що ти — людина» входить до останньої прижиттєвої збірки поета «Земне тяжіння» (1964). До неї увійшли такі досягнення поетового таланту, як «Задивляюсь у твої зіниці», «Лебеді материнства», «Розвели нас дороги похмурі», «Земле рідна! Мозок мій світліє...», «Ну скажи — хіба не фантастично…».

Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Як багато вкладає Симоненко в слово «людина»! Це не біологічне поняття, а високий обов’язок і мета. Не кожен усвідомлює це. Між «просто життям» і життям свідомим — велика різниця. Подвиг, якість життя, внутрішня глибина, краса душі не виникають у людині автоматично. Не залежать вони й від випадку. Це — результат цілеспрямованих зусиль.

Що ж означає «єдина» усмішка? Поет закликає до егоїстичного ствердження людиною своєї унікальності? До унікальності, але відповідальної.

Я не маю права на тваринне існування. Моє завдання — з’ясувати своє призначення й діяти згідно з ним. Тому і «єдина» моя мука, бо я сам маю її переживати:

Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи! Як не схожі ці слова на заповіт тих же буддистів, які вчать, що для внутрішньої гармонії треба тікати від світу з його хвилюваннями.

Від загальнолюдського В. Симоненко переходить до національного. Цей заповіт поклоніння життю, цінування життя відповідає глибоким основам українського мислення.

Доведемо це прикладами. Теофан Прокопович — один із найцікавіших церковних діячів України. Аби здобути вищу освіту, він приймає католицизм. Навчається в Римі, осягає найвищі здобутки західної думки. Подорожуючи Європою, знайомиться з реформаторськими рухами. Повертається на Україну. Перехрещується у православ’я. Стає префектом, а потім ректором Києво-Могилянської академії. Завойовує довіру російських монархів.

На перший погляд — справжній «флюгер»: тримає «ніс за вітром» і повертається за ним без зайвого рипу. З іншого боку, своєю працею та книгами Прокопович збагатив українську культуру. Може, в той час не було інших шляхів зробити це?

Більшість прихильників розбудови України була поставлена поза законом. Не мали права офіційно працювати на користь нашого народу Іван Мазепа, Пилип Орлик та багато інших. Тому вони йшли на певні жертви, аби залишитись жити і зробити більше для свого народу. Подібної думки дотримувався і Микола Хвильовий, коли казав: «Бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть заслуговує на виправдання. І смерть твоя… повинна бути конче цілеспрямована. І якраз ми… мусимо жити. Жити і діло робити. Конче жити. За всяку ціну жити».

Звичайно ж, треба застерегти читача від буквального розуміння цих слів. У наш час набереться чимало тих, хто живе тільки для того, щоб жити, тільки для власних насолод. Якщо я знаю, що я — людина, то мушу знайти гідне призначення своєму життю. Не знаю, чи повністю праві ті, хто стверджує, що для кожного це призначення своє. Мабуть, таки ні. Тільки мотиви служіння іншим, тільки плани, спрямовані у вічність можуть бути визнані найкращими. Це непрості питання, але їх треба вирішувати кожному з нас.

Чому цей світогляд названо правозахисним? Тому що, не ставлячи перед людиною високих цілей, ми обмежуємо її існування задоволенням чисто фізичних потреб. Тим самим ми не поважаємо її, а це — тяжке порушення її прав і гідності. Показати людині, що вона призначена для найвищого польоту — така логіка Симоненка:

Бо ти на землі — людина.
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина.
Очі твої — одні.