У бережанській тихій стороні немає вже на горбі старої хати. І синьоокого, високочолого юнака вже немає. Пішов широким, гомінким шляхом у далекий світ. Відень, Вецляр, Берлін, Краків. Але в очах своїх проніс він блакить рідного неба, а в серці — велику, ніжну, все ще свіжу любов до народу. Від дитини жив серед нього і з ним, а до гробової дошки поклявся жити для нього:

Колисав мою колиску
Крик неволеного люду,
І так в серце вколисався,
Що довіку не забуду.

«На Раковицькому кладовищі у Кракові — тихий закуток. А в тому закутку стоїть мовчазна могила. Коло неї струнчиться чужа смерека, схиляється над нею чужа береза. Тільки час від часу налітає туди вітер зі сходу. Тоді і смерека, і береза грають на своїх струнах мелодії бережанської тихої сторони…

Час від часу летять високо, в синяві чужого неба, ключі журавлів…

Кругом чужа чужениця: Краків, кладовище, небо, дерева. Тільки вітер, журавлі та одвічна пам’ять — рідні…».

Такі теплі і водночас повні смутку слова сказав про Богдана Лепкого Роман Купчинський.

Хто він, Богдан Лепкий? Відповідно до того матеріалу, який ми можемо перечитати, осмислити (а його дуже мало!), Богдан Лепкий — письменник небуденного таланту, невсипущий ратай на ниві не тільки української, а й німецької, польської.

На жаль, постать письменника, його творча та наукова спадщина не оцінені сьогодні ні своїми, ні чужими.

Лепкий — автор прозових і віршованих творів, наукових праць, критичних досліджень, перекладів. Тривалий час був заборонений на Україні, вилучений з історії української літератури. Однак не треба перекреслювати того, що його твори, написані в різних жанрах, є визначним явищем української літератури 90-х років минулого століття. Письменник виступив продовжувачем кращих рис творчості І. Франка, а з Василем Стефаником його стежки «перехрестилися».

Його твори охоплюють життя українського народу вподовж віків: від Київської Русі («Каяла», «Вадим»), козаччини («Мазепа», «Крутіж») до соціально-психологічних картин з життя Галичини.

Лепкий — автор віршів-портретів Шевченка, Шашкевича, Шептицького, Франка, Кобилянської. Як бачимо, тематична і жанрова амплітуда його творчості розмаїта.

Сьогоднішньому читачеві відома лише частина творів Богдана Лепкого. Лірика поета знайшла глибоке втілення в музиці.

Через високі Карпатські гори все сміливіше останнім часом лине на рідну землю поетове слово. Слово митця, чисте та прозоре, повертається до нашої України, яка будує свою незалежність, збуваються сьогодні пророчі слова поета, які він занотував у поемі «У храмі св. Юра»:

Воскресне, встане Україна,
Тільки не тратьте, браття, віри,
Тільки не будьте маловіри…
…Бо мусить бути, побідити
Добро і правда на землі.

Перебуваючи більше за межами України, Б. Лепкий завжди був у помислах своїх з рідним краєм. У Європі відчував себе чужим:

Стояв я сам-один, немов на варті
Забутий волк на чужій землі!
(«Вона там є…»)

Чужина йому здавалась пеклом. Думкою поет плине до рідної сторони, де «лунають співи, з водопою вертають з кіньми нічліжани…», і від цієї зорової та слухової картини на серці стає легше. У віршах поета багато риторичних запитань: «чи вік мені отут сидіти взаперті?», «і чи ніколи, моя судьба, моя ти доле, не понесеш мене в родину?», «чи на чужині я загину, забутий всіми?».

У вірші «Василеві Стефанику» Лепкий оцінює вклад новеліста в розвиток української літератури і вірить в те, що в пам’яті народній автор психологічних новел залишиться навічно.

Душа поета вболівала за Україну, розірвану граничними стовпами, «осяяну загравами пожеж і розпанахану ворожими мечами». Образ знівеченої України поет створює в 1923 році, вже після закінчення громадянської війни, яка ославилася кровопролиттям та братовбивством. Та все ж поет вірить в прийдешнє:

Прийде момент, коли сей сон скінчиться,
І буде дійсність кращою від мрій…
(«Ви не будіть мене»…)

Цей мотив знаходить продовження в поезії «Ми віримо»:

Ми хочем жить! Хоч попелом димами,
Руїною покрився рідний край,
Хоч «вічную» співають вже над нами,
Ми віримо, що йде, що йде наш май!

У поезії Лепкого часто зустрічається символічний образ весни як оновлення рідного краю, весни, яка межує із золотою легендою.

Та поряд зі світлим образом весни автор часто використовує образи важкого каміння, чорного яру, гірської тучі.

Б. Лепкий — освічена людина свого часу. Маючи глибоке коріння у рідному ґрунті, розуміючи, що без художнього слова не може жити, він водночас став складовою частиною польської культури, брав активну участь у суспільному житті сусіднього народу,, підтримував побратимські творчі взаємини з видатними польськими літераторами, діячами культури, прокладав мости духовного єднання між українцями і поляками, десять років жив у Австрії та Німеччині, та все ж і на чужині творив українську культуру.