Недавно я поза Уралом
Блукав і господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало!
Т. Шевченко

Історія моєї землі надзвичайно трагічна й водночас повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову й знову відроджуватися після нищівних ударів. Як тут не згадати слова відомого українського письменника: «...яка біда, яка чума мене косила, а сила знову розцвіла!» Можна було б, посилаюсь на історію, розповідь починати від монголо-татарської неволі, яка не тільки знищила нашу державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала його сили, що він легкою силою сусідів попав до них у неволю...

Однак всупереч несприятливим обставинам фізичні й духовні сили народу поступово зростали, нагромаджувалися... Та тих сил було замало. Й серед них не було такої постаті, яка б підняла народ, відстояла гідність його, гідність держави в цілому. Український народ чомусь постійно схиляв голову, тримав її на рівні плечей. Він був темною, безпросвітною масою (мова йде про 15 століття), яка в неволі коротала свій вік. І, можливо, говорить О. Назарук, на знак того, що в українському народі ще є достойні постаті, великі здібності, Бог сотворив Настю Лісовські, яка стала най величезнішою постаттю світової історії часів Османської імперії. У правдивості цієї думки можна переконатися, коли осмислено прочитаєш повість «Роксолана».

Далеко від рідної землі Настуся виявила риси характеру, притаманні українцям. На недосяжну, здається, висоту вона зійшла завдяки винятковій силі волі, мудрості, знанням, набутим наполегливою працею (працьовитість — одна з найвиразніших рис українців!), літературному й музичному обдарованню.

Майже сорок років Роксолана потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. Це був її тріумф. Вона вела боротьбу за свою особистість, свою гідність, свою волю і духовно винищила в ній перемогу. Це стало можливим тільки тому, що її боротьбу живила любов до рідного краю, надія на неї. Любов і надія стали тим порогом, що вберігав її особистість, не дав їй бути поглинутою османським оточенням.

Настя — символ України, а дівчачі співанки, які припливали до неї з рогатинських вечорів у Стамбул, — символ чистоти її душі, ніким не вбитої пам'яті про рідну землю.

Пізніше, уже набувши життєвого досвіду, збагативши свій розум філософією, вона збагне, чому турки мають землі, церкви, багатство, а українці — ні. Вона переконається, що впродовж усіх років проживання далеко від батьківського дому, думала про матір-неньку, чинили все в дусі свого народу. Українські традиції Роксолана переносила на Схід. Ось історична довідка як один із доказів. Коли Роксолана втратила з роками свою привабливість, слуги Сулеймана привезли до його гарему молоду красуню. Роксолана не дала згоди на її проживання в палацах свого чоловіка, бо в Україні «один муж, одна дружина і на все життя».

Сулейман погодився з Ель Хуррем і залишився вірним їй до кінця своїх днів. Та про це О. Назарук не пише.

Розумом, усіма можливими силами й засобами вона вела щоденну багатолітню, духовно виснажену боротьбу, звертаючи свої погляди в бік України, з постійною думою про допомогу їй. Та досягти вершин не зуміла. Не було нероздільного зв'язку з Україною, зі своїм народом. Виходить, що її боротьба індивідуальна, особиста, без опори на народне коріння...

Така боротьба не забезпечує перемогу. І все ж, ми шануємо Роксолану. Вічна пам'ять цій фізично й морально сильній жінці, яка намагалася своїми діями та вчинками довести, що українці — це сильна самобутня нація, яка має майбутнє, її патріотизм не був підробленим, він був справжнім. У нутрі серця свого вона мала завзяту певність, що осягне свою ціль, хоч би довелося їй прибити на хрест два народи: свій і мужа свого.

В українському дусі Роксолана хотіла виховати й своїх дітей, мріяла про те, щоб вони у своєму життя керувалися українськими чеснотами. Перебуваючи в Єгипті, ведучи розмову з євреями, вона переконалася в тому, що в кожного народу є свої святині. А пісня, звертаючись до сина, зазначила: коли будеш на престолі, не забудь передати Єрусалиму Мур Плачу.

До речі, згідно з історичними даними, Селим подарував євреям Мур Плачу.

Однак (це теж з історії!) ще до фізичної смерті Боязида (він став п'яницею) вона не могла не бачити, що діти остаточно перекреслили те, що вона вимріювала й виснаджувала. Це клало край її сподіванням — вона зрозуміла, що Боязид належить не їй, що її земля йому чужа. Така закономірність, діти виховувалися в суворих умовах Османської імперії.