Поема "Реквієм" уперше була записана на папері 1962 року, хоча складена була ще до 1940. Ахматова згадувала, що до цього часу напам'ять знали поему лише одинадцять друзів і жоден не зрадив її. Це ще й тому, що в тих віршах була висока правда про страждання цілого народу під п'ятою тоталітаризму. Епіграф було датовано 1961 роком:

Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл, -
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.

Ці слова вистраждані, бо Ахматова розділила долю з мільйонами матерів, дружин заарештованих у страшні тридцяті роки. Хоча "Реквієм" і складається з окремих віршів, але сприймається поема як цілісний твір. Реквієм - це католицька меса за померлим, і у творі А. Ахматової багато паралелей з текстом меси. Особливо з текстом молитви, зверненої до скорботної матері. Отже, цей твір можна розглядати у контексті світової культури. Разом із тим "Реквієм" - це узагальнений портрет всенародного страждання:

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.

Поема, на перший погляд, відображає лише уривчасті картини, епізоди, але вони складаються у велику панораму часу і простору. Не випадково вірші тяжіють до узагальнення:

Звезды смерти стоят над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

Це був крок громадянської мужності - сказати відверту правду про страшний злочин проти свого народу, який чинила влада. Кожне слово вивірене, кожне поняття до болю знайоме тим, хто пережив ці роки, змучений страхом за себе й близьких людей. Не випадково строфа "Уводили тебя на рассвете" дуже нагадує плач.

А образ-порівняння "буду я, как стрелецкие женки, под кремлевскими башнями выть" підкреслює історичний зв'язок подій і ніби приєднує історію до трагічних емоцій свого часу. Перебивка ритму різних частин ніби змальовує еволюцію настроїв і станів жінки - від відчаю до примирення з долею і знову до обурення тим, як зуміли примусити цілий народ гинути від неправедної страшної влади нелюдів. Сама Ахматова зазначала, що її поема - це ніби відплата, пам'ятник тим, хто стояв разом із нею "возле тюрем твоих, Ленинград":

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

Це крик душі, це море страшних емоцій, зазнати яких не побажав би нікому. Але, на жаль, це трагічна сторінка нашої історії, відтворена рукою майстра слова.