Шість років тому я мріяв, як подорослішаю і піду до школи. Перший день вересня й досі мені пахне айстрами й жовтим листям. У моїх руках був величезний строкатий букет, я ледве тримав його. Мій ранець був найкращим з-поміж усіх ранців - біло-червоний, блискучий, на ньому був намальований човник із вітрилом. Дзвоник був теж блискучий, і до того ж прикрашений червоною стрічкою. І концерт, що підготували для нас старшокласники, мені здавався схожим на бал у королівському палаці.

Тепер я дорослий, мені майже дванадцять років. Таємничий і величний палац із казки наче поменшав і став старою школою, яка повсякчас потребує ремонту - їй уже сто тридцять років. І шкільний сад, хоч і лишився великим, вже не скидається на зачаровану хащу. Я тепер взагалі не вірю в казки. Але якби з якоїсь причини мені довелося б перейти до іншої школи, я б сумував за старими яблунями шкільного саду, за страшними байками про русалку, яка живе на тополі, й про Васька, що лише вдає, ніби він - товстий рудий кіт. Я сумував би за друзями з краєзнавчого гуртка, за своєю партою, за вчителями - за всім тим, що звично називаю школою. І за тою часточкою душі, яка зі школою пов'язана.