Реферат: "Не треба мене канонізувати" (Євген Гуцал)

Серед страшної післявоєнної сільської бідності книги стають для хлопця дивовижним містком, що переносить його в зовсім інший світ. Першою книгою, за якою він вчився читати, була бабина обтріпана Біблія без палітурки. А потім він уже не міг жити без книжок. Прочитав усе, що було в домашній бібліотеці, тоді «проковтнув» все, що було у сільській, потім їздив з Корделівки, де тоді вчителювали його батьки, до райцентру Калинівка. Там продавали найсмачніший у світі журавлиний морс і цукерки-подушечки, що танули на сонці й злипалися у суцільні липкі грудки. Але найголовніше — в Калинівці була районна бібліотека. А коли все прочитано й там, Женя замовляє книги з обласної Вінницької бібліотеки. Була колись у далекі й похмурі радянські часи така дивовижна послуга — тобі цілком безкоштовно висилали замовлені книжки, а прочитавши, ти ту книжку повертав назад. І вибір був фантастичний.

Уже підлітком Женя призвичаївся читати вночі при світлі гасової лампи, стоячи навколішки на ослоні біля столу. Світ у книжках був яскравий і екзотичний. Там сміялися смагляві красуні і бездоганні герої рятували їх, визволяючи з піратських галер. Там жили горді й прекрасні люди, готові віддати життя за свої переконання. Він прочитав усю українську, російську, світову класику — все, що можна було замовити в обласній бібліотеці.

А поруч була щоденна тяжка праця. Мама шила на замовлення сільським модницям сукні, жакетки й спідниці. Все за одним фасоном. І це був приробіток до мізерної вчительської зарплатні. Треба було тримати птицю й корову і день у день працювати, щоб вижити. Працювати, місячи непролазну подільську грязюку кирзовими чобітьми.

Але час від часу на світі з'являються люди, які бачать у калюжі не каламутне багно, а небо.

«Повесіннє небо поближчало й пом'якшало. Його синява наче аж просіювалася донизу, запорошуючи повітря ріденьким пилком із отих пухнастих квіток, що зацвіли у височині. Не хмарини, а білі подихи отих озерець, що видніють посеред чорних полів, легко пропливають угорі, на мить якусь затуляючи собою далекий синьоквіт, й від того безбережне пелюсткове море пригасає, в'яне, никне — і вже знову оновилося, заяскріло.

З усіх садків пахло нагрітою на сонці корою дерев, набубнявілими бруньками — гіркуватий, гострий запах, що збуджував; і вже при самому спомині про те, як гірчить у роті розкушена брунька, як після того в'язкий язик липне до піднебіння, ставало по-весняному добре, ясно все розумілося».

Безкоштовно скачати реферат ""Не треба мене канонізувати" (Євген Гуцал)" в повному обсязі