Реферат: Країни Центральної та Східної Європи у ІІ пол. ХХ ст.


Рубрика: Всесвітня історія
Вид: реферат
Мова: український
Розмір файлу: 24 кБ

Скачати реферат

Для Італії друга світова війна закінчилася повною поразкою. Невтішний фінал наступив фактично уже в 1943р. Баланс воєнної авантюри італійських фашистів був сумним – 450 тис. вбитих, а матеріальні витрати сягнули цифри в 10 млрд. лір. Виробництво в 1945р. становило лише 30% довоєнного. В країні нараховувалося 2 млн. безробітних. Гостра соціальна ситуація, антифашистька боротьба виразилася у полівінні італійського суспільства. Авторитет лівих партій підкріплювався їх активною участю в русі Опору – ІКП нараховувала 1,7 млн. членів. Італьйська соціалістична партія (ІСП – 900 тис. Під впливом лівих знаходилася Загальна італійська конфедеренція праці (ЗІКП, 6 млн. членів). До 1947р. комуністи входили в ряд. Саме ж італійське суспільство після війни не відзначалося стабільністю. Цьому сприяло те, що середній клас був дуже слабкий. Внаслідок цього хитким було становище буржуазії. І тільки перебування окупаційних військ демократичних країн та незгоди між соціалістами і комуністами перешкоджали останнім відважитися на захоплення влади та встановлення комуністичної диктатури. Серйозною перешкодою тоталітаризму була і католицька церква на чолі з Ватіканом.
Центром збирання демократичних сил стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1943р. на базі партії “пополяри”. Лідером партії став Альчіде де Гаспері. Партія з релігійним забарвленням в католицькій Італії отримала досить широку соціальну базу, котру склали віруючі з різних верств населення: значна частина трудящих, інтелігенція, підприємці, чиновники тощо. Про це свідчить той факт, що після воєнні роки партія набирала більшу кількість голосів, входила у всі післявоєнні уряди, за своєю діяльністю та характером поведінки була партією центру. В ХДП консенсусно сходилися інтереси представників різних груп італійського суспільства. Суспільно-політичним кредо партії проголошувались ринкова економіка, приватна властність, парламентська республіка, демократія, співробітниціво між різними соціальними групами та християнство як вищий моральний закон. Наміри демохристиян провести аграрну реформу, добитися участі робітників в управлінні підприємствами (в тому числі і через акції та кооперативне будівництво) знаходили широку підтримку.
В 1945р. де Гаспарі сформував коаліційний уряд, в в котрий до 1947р. входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1947р. Італія стала республікою.
10 лютого 1947р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції, за яким Італія втратила всі колонії, передавала сусідам – Франції та Югославії – деякі території, змушена була до виплати репарацій СРСР, Югославії, Греції та Албанії.
Уряду де Гаспері до травня 1947р. довелося стримувати атаки крайніх лівих. Комуністи, спираючись на комітети національного визволення (КНВ), котрі особливо впливовими були на місцях на півночі Італії, вимагали проведення націоналізації великих монополій, запровадження народного контролю над виробництвом через ради управління трудящих, здійснення аграрної реформи, встановлення ладу “прогресивної демократії”. Що стояло за “прогресивною демократією” видно з слів лідера комуністів Пальміро Тольятті.

“ми хочемо, - заявив він, щоб Італія, як і всі цивілізовані народи, розвивалася в напрямі до соціалізму”.
Прийняття конституції
1 січня 1948р. набрала чинності нова конституція, котра за своїм характером була демократичною, надавала широкі політичні права та свободи громадянам, узаконювала право на страйки, свободу організацій, зборів, свободу особи, таємницю переписки. В конституії закріплювалось право на працю і на її справедливу винагороду, “достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування”, рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність – обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду.рівні права чоловіків та жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначила, що приватна ініціатива повинна спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність – обмежуватись аж до націоналізації окремих налузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом граничних розмірів земельної властності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами.
Італійська конституція 1948р. була на той час одною з найдемократичніших конституцій світу. Вона не тільки формально проголошувала широкі права та свободи, але й гарантувала їх реалізацію на ділі, створювала широкі можливості для політичного життя в країні. Італія, незважаючи на всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні особливості історичної долі, стала перетворюватися з авторитарно-фашистської в правову державу, в якій поступово, але неухильно йшло становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення діяння різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко по суті своїй діаметрально протилежних. Вміло враховуючи таку ситуацію, італійські політичні еліти десятки років вдається уникати гострих соціально-політичних зіткнень в країні. Як це не парадоксально, але навіть комуністичний екстремізм крайніх лівих послужив становленню зваженої центризької політики всіх післявоєнних урядів.
Посилення соціальної нестабільності у 70-х роках
З кінця 60-х років політична та економічна нестабільність в Італії поглибилася. Цей процес супроводжували страйки. Вимоги страйкарів стосувалися житлового будівництва та інших питань соціально-побутового характеру. Наслідком масової страйкової боротьби було введення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітньої плати, урівнення робітників та службовців в праві на медичне обслуговування, визнання за робітниками права на проведення зборів на підприємствах, розширення прав профспілок всередині підприємств. Конституційне поле 1948р. дозволяло політичними методами добиватися таких поступок. Однак за це незабаром довелося розплачуватися.

Канада
Канада – федератична держава, яка складається з 10 провінцій та 2 територій. Член британської Співдружності. Формально глава держави – королева Великобританії, представлена генерал-губернатором, який призначається королевою за рекомендацією прем’єр-міністра Канади. Законодавчу владу здійснює парлемент, котрий складається з палати громад і сенату. Виконавча влада – уряд на чолі з прем’єр-меністром. Канада, таким чином, конституційна монархія.
Економіка та політика в перші післявоєнні роки
За роки Другої світової війни, в які Канада брала участь на боці антигітлерівської коаліції, національний доход країни виріс в 2 рази, Канада вийшла на третє місце в промисловому виробництві Західного світу. Зростав вивіз канадських капіталів в Латинську Америку та США. Індекс промислового виробництва виріс із 100 в довоєнні роки до 248,4 в 1953р.
Найбільш впливовими партіями Канади в повоєнні часи були Ліберальта та Прогресивно-консервативна. Обидві, не відмовляючи державі в регулюючій функції, захищають принципи вільного підприємства. Організаційні принципи обох партій чисто американського типу: нема фіксованого партійного членства, не забирають членські внески. До 1948р. правили ліберали на чолі з У.Л. Маккензі Кінгом. Не все, обіцяне в 1945р., ліберали виконали. Проте були збільшені пенсії, а в промисловості взято курс на збільшення видобутку корисних копалин, попит на які, особливо в сусідніх Сполучених Штатах Америки, зростав.
Водночас ліберали взяли курс на зміцнення канадської незалежності, хоча залежність Канади від Великобританії була чисто номінальною. В 1947р. було введено канадське громадянство. В 1949р. Англія втратила право впливати на заміну конституції Канади, а острів Ньофаундленд був приєднаний до Канади.
Зовнішня політика Канади не виходила за межі зовнішньополітичного курсу західних країн. В лютому 1947р. США і Канада підписали угоду про військове співробітництво. Продавжувала існувати створена під час війни Об’єднана рада оборони США і Канади. В 1949р. Канада стала членом НАТО.
Сучасна Канада
Канада – член великої “сімки”, високорозвинута індустріальноаграрна країна, значення якої у світовому співробітництві зростає. Це й зрозуміло. Серед західних країн тільки США випереджують Канаду за обсягом продукції добувної промисловості, але й вони уступають своєму північному сусіду по виробництву та експорту багатьох видів сировини і напівфабрикатів. За рівнем продуктивності суспільної праці і технічної оснащеності виробництва Канада поступається лише США. А в лісозаготівельній, деревообробній і целюлозно-паперовій, азбестовій промисловості, окремих галузях кольорової металургії, будівницітві і господарській діяльності в умовах півночі її технологія не має собі рівних у світі.
Для сучасної Канади характерний високий рівень життя населення. Середньорічний прибуток на одну особу в Канаді згідно даних 1986р. становив 12993 долари. А це головний показник соціальної стабільності.
Складною лишається квебецька проблема. Однак в настроях франкомовних жителів Канади останнім часом появляються нові позитивні ню-

анси. Так на додаткових парламентських виборах в березні 1995р. в Квебеку переконливу перемогу здобув представник Ліберальної партії, а кандидат від сепаратистського Квебецького блоку зазнав поразки. А це означає, що серед франкомовних квебекців збільшується кількість противників сепаратизму, що й засвідчив про ведений 30 жовтня 1995р. референдум з питання незалежності Квебеку. 50,6% жителів провінції висловилися за залишення в складі Канади.
Українці в Канаді
За статистичними даними 1981р. в канаді проживало 754 тисячі українців, що складає 3,1% населення країни, хоча канадська преса у 1989р. повідомляла, що українців в Канаді фактично 1 мільйон. Основна частина українського населення живе в провінціях Онтаріо, Альберта, Манітоба та Саскачеван 76% українців мешкає в містах. Українська етнічна група сформувалася в Канаді як імігрантська. Після Другої світової війни вона збільшевалася. До середини 1950-х років до Канади прибуло 35 тисяч українців із таборів для “переміщених осіб”. Ще більше 9 тисяч чоловік прибуло в 1961-1981рр. Чисельно українців переважають тільки британці, французи, німці та італійці.
Своєю працею українці здобули поважне місце в канадському суспільстві. Високий їх відсоток серед управлінської та інтелектуальної еліти (за даними 1981р. 26865 менеджерів, 58820 – юристи, вчителі та ін.). в 1980р. канадець українського походження Роман Гнатишин був призначиний генерал-губернатором.

Безкоштовно скачати реферат "Країни Центральної та Східної Європи у ІІ пол. ХХ ст." в повному обсязі