Найбільшим надбанням епохи Ренесансу було визнання права людини на радість і щастя на землі. Людина отримала право на гідність, право на самовираження, але це не зробило людину егоїстичною, самовпевненою. Навпаки. Особистість цієї епохи, діючи в інтересах громадських, завжди виступала від себе, адже суспільне благо було особистою її потребою. Відтак говорячи від себе, Шекспір піднімався до широких узагальнень. Саме цей універсалізм почуттів робить твори Шекспіра зрозумілими широкому загалу. Не випадково сонети Шекспіра час від часу стають популярними сучасними піснями.

Якщо забудеш — то тепер забудь,
Коли весь світ глузує з мене стиха,
Із втрат моїх найтяжчою ти будь,
Та не останньою краплиной лиха.

У своїх сонетах Шекспір оспівує вже не ідеальний образ, не земне втілення Мадонни, як це було за часів Середньовіччя, а звичайну жінку. Тим самим він ніби підкреслював, що право на кохання, на щастя має кожна людина. Так мислила людина саме епохи Ренесансу:

У вірші правда — понад все для мене,
І я писав, що мила — чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А не з небес отримала вона.

Читаючи Шекспірові сонети, ми бачимо не якісь зовнішні події, описи, портрети. Перед нами роздуми про красу людських почуттів, про сутність кохання, де можливе все — сум, радощі, ревнощі й примирення. Ренесансному характеру переживань людини притаманна виняткова концентрація почуттів, думок, прагнень. Кохання для нього чи не основна цінність у житті:

Нехай комусь від щедрої планети —
Високі титули, гучна хвала.
Таких дарів не дістають поети, —
Мені зоря любов твою дала.

Ще однією особливістю ренесансного сприйняття кохання є оптимізм, бо найвище призначення кохання — дарувати життя.

Минули століття відтоді, як Шекспір у своїх 130 (ста тридцяти) сонетах розповів світові не тільки історію свого кохання, але й показав його красу. Кохання — то напруження, концентрація всіх душевних сил і запорука щастя й гармонії. А людина, на думку поета Відродження, має повне право бути щасливою.