У начерку до літературного автопортрету В. Дрозд згадує рідне село, босоноге дитинство, в якому були і болі, і радощі, важку працю батьків, сільську вчительку, що «забралася до них чи то з Харкова, чи з Києва», безмежні луки, «каламутні» дороги, різні перипетії, що випали на його долю. Чарівний світ села полонив його душу й серце, викликав потік думок, згодом став тією безмежною криницею, з якої він черпав свої творчі сили; тим корінням, яке живило душу, давало натхнення, поглиблювало наснагу…

З-під пера письменника виходять твори різних жанрів: оповідання, повісті, новели, романи, які отримують полярні оцінки: хтось критикує їх, хтось благає «кинути написане в темний куток», хтось знаходить в них щось оригінальне й неповторне, а сам письменник наголошує: «Не хочу бути таким, як усі», бо для нього — перш за все правда й лише правда. Позиція В. Дрозда відповідає тому стилеві, який входить у нашу літературу останнім часом і активно проявляється і в доробку деяких сучасних письменників. Ім’я цьому стилю — постмодернізм (лат. post — після і франц. modern — сучасний).

«Білий кінь шептало» — одне з ранніх оповідань митця, написане в ті роки, коли після століть жорстокого цензурного контролю наше мистецтво загалом (не тільки література) вперше розвивається в умовах практично повної свободи. Знято будь-які обмеження. За кілька років українська література переборола тематичну неповноту, з прози зник такий жанр, як виробничий роман. Зникли й теми, які за радянських часів були досить популярними: вірність комуністичній ідеології, радянський патріотизм, соціалістичний спосіб життя і т. ін.

Натомість розвиваються злободенні проблеми сьогодення, морально-духовне відродження нашого суспільства, з’являються твори еротичної тематики; набуває нового змісту поняття «художність літературного твору». Мистецька якість художніх творів розглядається як гармонійне поєднання змісту і форми. Правдивість і глибина зображення життя практично зливаються в єдине поняття.

Яскравим прикладом нових творів є оповідання «Білий кінь Шептало».

Основну увагу варто сконцентрувати на образах і засобах їх творення, зокрема на алегорії, яка пронизує весь твір і допомагає читачеві зрозуміти, хто є хто.

Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, в алегоричному образі якого письменник втілює суперечливу особу періоду «застою». Шептало часто згадує своє дитинство, коли разом із матір’ю «бігав зеленими розореними дорогами, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки…». Ті роки «пахли молоком і конюшиною». Мати розповідала Шепталу про гордих білих коней, що «від дідів і прадідів працювали на помості», а люди захоплювалися їхньою гордовитою поставою й аплодували їм.

Йшли роки… Змінювалися обставини життя… Перероджувалися люди… Білий кінь потрапив до «бригадного стовпища», яке сприймається нами як натовп безликих персоналій. Вони разом ходять на водопій, разом їдять сіно, здебільшого мовчки виконують усі вказівки Степана. Лише іноді голосно про щось говорять. Проте Шепталові це не цікаво. Більше того, він переконаний, що потрапив до стайні тільки завдяки якомусь випадку, химерній долі. Кінь — гордовитий, здебільшого мовчазний. Степан ставиться до нього з повагою.

Минає час, і в коня все частіше з’являються думки про те, «що люди рано чи пізно його зламають» (Степан дозволяє собі бити білого красеня!). Шептало втрачає своє «я» і переконує себе в тому, що до всього треба звикати, що «супроти вітру не побіжиш, то краще, розумніше» прикидатися скореним, а вільним бути лише в душі. Він боїться, щоб люди не побачили фальші в його поведінці, не помітили брехливої покірності, тому й тягне голоблі.

Повага до себе, відчуття свого «я», твердість характеру виявляються тоді, коли «хлопчисько чіпкими руками пригнув голову коня, спритно накинув недогнуздок і владно сіпнув до себе». Протестуючи проти приниження (а воля в душі істоти росла і ширилась!), кінь «з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на ноги й побіг так, як, здається, ніколи».

І ось він на волі. Використовуючи такий художній засіб, як нагромадження дієслів, письменник вводить у текст міні-описи довкілля, що поглиблює психологічну характеристику того, хто відчув волю: «небо над Шептало напнулося, тріснуло навпіл; трави заворожили його своєю духмяністю»; через якусь мить він побачив у воді «чисту, прекрасну білизну». Вир думок, спогадів… Але ось пішов дощ, й емоції кудись зникли. Кінь не біг, не йшов, а плівся туди, до стійбища. Гірка радість засмутила його. Він не хотів бути білим конем, а тому шубовснувся в калюжу і став сірим. Як усі!

Чим ближче він підходив до стайні, тим більшим було його бажання побачити Степана, відчути на собі тріск батога…

Стайня (алегоричний образ тогочасної системи) кликала його до себе. Шептало підійшов ближче, почув дружний храп коней, засунув голову в огорожу стайні й почав дрімати…

Правдиве відтворення В. Дроздом епохи тоталітарного режиму, який вихолощував з людей жагу до вільного життя, поглибити мої знання про одну з жахливих сторінок в історії нашої держави.