Сонет… Щось величне і водночас потаємне криється вже навіть в одному цьому слові. Високі почуття і музика звуків. Так уявляється мені сонет. І уявлення це не зникає, коли я читаю сонети Петрарки, Шекспіра і Міцкевича.

«Кримські сонети» — це особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.

Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства ліричного героя його сонетів:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви.
(«Акерманські степи»)

Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича. Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською поліцією:
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,
А в супокійну мить рве серце пазурами.
(«На верховині Тарханкут»)

У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо двоє з них були служаками вищих щаблів царської таємної поліції, єдина присутня там жінка, Кароліна Собанська — коханка одного з цих посіпак, ще двоє — багаті одеські вельможі. Сонет про яструба — це твір, який відбиває почуття автора під час перебування в такому ворожому гурті.

Цей твір не було закінчено Міцкевичем. Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича:
Нещасний яструб! Бурі його збили
З небес, в чужі закинувши краї;
Він мокрі пера розгорнув свої,
На щогли сівши, зморений, безсилий.
(«Яструб»)

У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок — в останніх двох-трьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його.

Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, в душі кожного генія є нотка єдності з народом і відповідальності за його долю.

Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож подарувала світові чудовий цикл «Кримських сонетів»:
Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає,
Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,
І — квітів музика — солодкий ллється пах,
Що для ушей мовчить, до серця промовляє.
(«Алушта вночі»)

Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі! Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом повітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою батьківщину:

Далекої Литви природа непочата — Грузька драговина, незаймані ліси… Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси, Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.(«Мандрівник») А у сонеті «Аю-Даг» порівнює почуття молодого поета з чорними і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламатися від бурі.

«Кримські сонети» Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вважав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:
Та лютню ти взяв,— і віхор враз одбіг,
Пісні зоставивши, що пам’ять людська з них
Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.
(«Аю-Даг»)