Одного дня восени 1669 року трапилась і у Версалі зовсім пересічна подія. На аудієнцію до Людовика XIII було запрошено турецьке посольство, втім, прийняли його далеко не одразу. Спершу дипломатів змусили довго чекати і врешті-решт запросили до Галереї Нового Палацу, вбраної з надзвичайною пишністю. Король сидів на троні, й діамантів на його костюмі було на чотирнадцять мільйонів ліврів.

Проте турки зовсім не здивувались і не розгубились. А посол Саліман-ага обмовився (і зовсім не тихо), що на коні його повелителя діамантів більше, ніж на костюмі французького короля. Монарх розлютився й не міг заспокоїтись майже рік. Нарешті він наказав директору трупи Королівського Театру й композитору Люллі написати комедію, яка б висміювала турків. Консультантом було призначено кавалера Лорана д'Арв'є, який бував на Сході. Утрьох вони розробили план п'єси "Міщанин-шляхтич".

Мольєр був не першим (і не останнім) з митців, які змушували свою Музу творити на замовлення. Чи думав про це директор Пале-Рояль, коли писав "Міщанина-шляхтича"? Якщо і так, це, з його точки зору, була ще не найбільша неприємність - Мольєр взагалі вважав комедії низьким жанром. Справжнім мистецтвом, на його думку, були трагедії, але саме трагедії за його участю провалювались із закономірністю, властивою зміні дня й ночі.

Старший син Жана-Батиста Поклена був геніальним комедійним актором - і нездійснена мрія вигризала його серце і вкорочувала життя. А ще були брудні плітки й ненависть світських салонів, невірність коханої дружини й інтриги конкурентів... Ні, коли Мольєр писав свою комедію "Міщанин-шляхтич", думки про високе мистецтво мало діймали його.

Більше тривожив Люллі, що вперто робив кар'єру при дворі й намагався відіпхнути комедіантів на другі ролі. Адже монарх дуже любив музику й танці. Замовлення було виконано, і комедію зіграли у Шамборі чотирнадцятого жовтня 1670 року. Придворні старанно вихваляли музику й не зводили очей з похмурого короля, який не сміявся навіть під час замовленої "турецької сценки". Не посміхнувся жодного разу. Шістнадцятого жовтня, після другої вистави, він сказав: "Жодна з п'єс не сподобалась мені так, як ця".

Вважають, що Людовік просто пожалів Мольєра: за ці два дні на комедію і її автора вилили стільки бруду, скільки не заслужила, мабуть, і "Майн кампф". Але можна припустити й інше: Людовік - єдиний із глядачів, хто міг дивитись комедію, не намагаючись вловити посмішку або гримасу невдоволення на монаршому обличчі. І він бачив своє оточення очима звичайного буржуа.

Людовік, без сумніву, був одним із розумніших політиків свого часу. Він не мав здібностей, потрібних для керування напіврозореною країною (Людовік XVI за подібних обставин позбувся голови) - і тому захищав свого першого міністра Ришельє, як міг, не зважаючи на особисту ненависть. І у викривленому дзеркалі сцени того жовтневого дня він побачив графа Доранта - звичайнісінького шахрая, маркізу, чиє поводження можна назвати сумнівним.

Побачив учителів і кранця, які, доклавши зусиль і часу, справді можуть зробити схожим на шляхтича кого завгодно - і це вже зовсім не смішно. Адже Журден, зодягнений і навчений comme il faut, відрізняється від графа тим, що не краде чужих подарунків. А страждання Леонта і його слуги Ков'єля, передані майже тими ж словами, і взагалі могли нагадати вінценосному глядачеві про те, що є випадки, коли відмінність у соціальному становищі вже не має ніякого значення.