Хто був у космосi, говорить, що наша планета дуже маленька i красива. Мабуть, так, але скiльки ж на нiй проблем! Науково-технiчний прогрес - велике диво, здавалося б, i велике благо. Але не завжди, бо i ця медаль має, як завжди два боки. Людство, будуючи, творячи, паралельно i руйнує, знищує. Досягнувши неймовiрних висот у технiцi, людство поступово скотилося до прiрви. Ця прiрва, криза вiдчувається уже майже в усьому. Перелiк можна робити дуже довго. Але найбiльша, найпекучiша проблема - що там проблема? Лихо! - це криза духовностi.

I що дивно, вивчаючи нашу iсторiю, вiдчуваєш, що була духовнiсть, були "собори" в душах. А зараз хто їх, як той Володька Лобода у романi О. Гончара, узяв "у риштовання"? Але це не Володька Лобода - це ми самi. Усi наболiлi проблеми вирiшити нiкому не вдасться. Але вiдродити себе самого, збудувати свiй Собор у своїй душi кожен у змозi. Можна i необхiдно знайти саме своє мiсце на землi i бути максимально корисним для свого народу. Дбаючи про себе, про сiм'ю, дбати i про свiй народ. I головне - не шкодити нiкому. Адже кожна людина - це частина отого, твого, народу, а планета наша водночас така i велика, i така маленька.

Зараз дуже важливо - працювати на землi i не лише для себе, а i для вiдродження України. Вона, дiйсно, потребує вiдродження, попри все. I це не лише вiдродження мови i народних звичаїв, це глибше - вiдродження того здорового духовного способу життя, яким жили простi українськi селяни. Адже у нас були прекраснi традицiї: поважати батькiв, старших; ставити жiнку нарiвнi з чоловiком, а то й вище; не бути агресивним до iнших народiв; бути працьовитими, гостинними, охайними, жартiвливими. Це все про нас, про українцiв. Що не пiзнали себе? Невже ми так виродились?

Дорогi моїй душi українськi люди, шкода їх, болить серце через безголовiсть тих, хто нами керує. Але є одна риса в українського народу, яку я ненавиджу: це його безкiнечна терплячiсть, якась рабська покора. Народе мiй, будь гiдним себе, свiдомим своєї нацiональностi, мови, виборюй свої права, не мовчи, не терпи...