Веселий сонячний промінчик поплигав на моїх закритих очах, а потім, коли я їх розплющила, перескочив на вуста. Намагаючись ухопити цього задиру посмішкою, я їх розтуляю, але бешкетник вже виблискує на віконному склі.

Я швиденько підхоплююсь і, прийнявши його правила гри, підскакую до вікна.

Боже милий! Так ось чого ти мене так настирливо будив, промінчику! Ось чого кликав до вікна, неначе підганяв: "Така краса, а ти спиш! Швиденько, а то не встигнеш побачити казку!"

...На блакитно-білій сніговій ковдрі поважно сплять чорні дерева-велетні. Поруч, неначе намагаючись їх наслідувати, впевнено розкинули гілочки молоді берізки і раді-радісінькі, що вбралися у казковий наряд. У який? Уявіть собі: неначе діамантовими камінцями обліпила зима памороззю все навкруги: і дерева, і куші, і навіть дитяча гойдалка біля під'їзду виблискує загадковими іскрами. Це сонце співає свою зимову пісеньку над ранковою землею.

Раптом на годівничку біля вікна прилетів мій старий знайомий - дикий голуб. І враз від його поштовху посипалися з годівнички тисячі яскравих маленьких зірочок і водоспадом затанцювали у повітрі.

Я розкрила кватирку і висипала голубу, який навіть не поворухнувся, склянку насіння: "Ну, здрастуй, новий день!"