Одним з головних принципiв творчостi Винниченка є його незмiнне прагнення до життєвої правди. Iз позицiї активного полiтичного дiяча вiн вiдверто змальовує життя українського суспiльства доби першої росiйської революцiї на сторiнках малої прози. Цi тривожнi роки вражали соцiальними контрастами i конфлiктами, змiнами у психологiї й свiдомостi людей. Для письменника все це було багатогранним i дуже цiкавим матерiалом для художнього осмислення i втiлення у творах. Саме глибоке знання матерiалу, проникнення у його життєву суть i допомогло, на мiй погляд, Винниченковi створити психологiчно переконливi сцени i образи, точнi характеристики i деталi.

Одним iз яскравих зразкiв малої прози письменника стало його оповiдання "Солдатики!" (1903). "Малюнок iз селянських розрухiв" - такий пiдзаголовок дав йому автор, маючи на увазi, що матерiалом для нього послужили епiзоди селянських бунтiв 1902 року. Як i в оповiданнi "Суд" (1903), ми бачимо село, збуджене прокламацiями, наростання невдоволення i нетерпiння простолюду, готового скинути з себе страх i пiти проти пана, одiбрати його добро собi.

В оповiданнi Винниченко дуже зримо окреслює змiни в зубожiлому селi, яке "До вчорашнього дня жило собi..., як i перше: голодали, болiли, умирали." I раптом - заговорило по-новому: "...той має право на землю, хто робить на нiй! Ми робимо - наша й земля." Так в особi селянина Явтуха, що проголошує цi слова на сiльському сходi, українське село початку XX столiття заявило про себе як про нову полiтичну силу, яка не дозволить надалi знущатися над собою.

...Я вiдчуваю, як переймаюсь якимось схвильованим пiднесенням, що навiяне, мабуть, настроєм i душевним станом селян з оповiдання: кожен розумiє, що має щось статися. Почуття тривоги, пов'язане з невизначенiстю й невпевненiстю, зависло над селом: порушено усталений плин життя, з появою прокламацiй люд захвилювався, почав прислухатися до чуток i сам творити їх: "скрiзь встають мужики на панiв i одбирають собi їхню землю". I ось ця не зовсiм органiзована громада потребує ватажка.

Сiльський староста вже не вiдповiдає вимогам нового часу з його змiнами - i з'являється неформальний лiдер, Явтух, якому судилося у вiдповiдальну хвилину стати ватажком i, зрештою, коли прийдуть покликанi паном солдати, загинути. На мою думку, В. Винниченко в оповiданнi "Солдатики!" через Явтуха вирiшує дуже важливе питання: завдяки яким рисам звичайнiсiнька людина вирiзняється iз загальної маси i стає обранцем громади? Вiдповiдь на це ми знаходимо на сторiнках оповiдання: лiдером стає той, хто знає, що робити, бо за розгубленою людиною не пiдуть.

Явтух, якого спочатку "мало навiть i примiчали в селi", керувався одним безперечним аргументом - вiрою в правоту, праведнiсть своїх дiй. Мабуть, саме цю силу правди вiдчули солдати у щемливо-благальних словах селянина-ватажка: "Вислухайте, рiднi... Пустiть ружжя!" i солдати, що "як машини, разом пiдкинули рушницi i виставили їх проти селян", зупинились. У цiй сценi ми вiдчули: сила не за штиками, а за громадою з великою правдою її життя, дiй i намiрiв. Переймається цiєю правдою i "сiрий тин" солдатiв, коли статутнi вимоги, закрiпленi у звичцi слухатися командира, розбиваються об просту правду, якою пропiкає солдатськi душi Явтух. Винниченко окреслює ще одну нову полiтичну силу, яку породила доба "смутного" часу, - солдатськi маси, що усвiдомили: стрiляти в невинних, у своїх - грiх!

Оповiдання "Солдатики!" - лише маленька частка з того лiтературного скарбу, який залишив нам Винниченко, але воно є, на мiй погляд, однiєю з яскравих сторiнок лiтопису iсторiї України, над якою не можна не замислитися, перейнявшись її хвилюючими й доленосними подiями.