Мабуть, треба почати з того, що я люблю поезію, отже і улюблений вірш у мене не один. Щоразу це один зі збірки, яку я прочитав (а може бути так, що збірка є, а вірша для мене немає).

То ходив під впливом Івана Драча: «Через ліс-переліс, Через море навкіс Новий Рік для людей подарунки ніс», там далі про дядька Кирила, якому дамі були крила, але заворожили саме два оті перші рядочки... Потім до рук потрапляють вірші канадського поета (у російському перекладі) Джо Воллеса, а там... От слухайте:

Размер тюремного окна
Пять дюймов с чем-то вышина,
Три с чем-то дюйма ширина
Примерно.
Но сквозь железный переплет
Я вижу звездньїй небосвод
Безмерный.
А небо, судя по окну,
Три с чем-то дюйма в ширину,
Пять дюймов с чем-то в вышину
Примерно.

Як точно тут передано найголовнішу якість людини: будь-який предмет збільшувати чи зменшувати у своїй уяві за власним бажанням, залежно від обставин. Три частини у цій мініатюрі, причому перша і третя частини майже однакові. Тільки перші рядки називають предмет, про який йтиметься.

Небосхил, хоч би й за ґратами, безмежний. Людина, вікно, небо... І ритм, який хитається у такт людській ході у невеличкій камері три на три, де прогулянка вздовж стін завжди переривається біля вікна.

Вірш написаний поетом у в'язниці, де йому довелося побувати з політичних мотивів. Проте у вірші немає розпачу, чи остраху, чи слабкості.
Більше нічого не розповім про цей вірш, бо ще не збагнув його, скоріше, він володіє мною. Його загадка у четвертому рядку кожного катрена, де всього одне слово начебто обриває думки і слова автора.

Взагалі, важко сказати, чому цей вірш мені до вподоби...