Наше дитинство починається з матері. Вона — найрідніша та найдорожча в цілому світі людина. Кожне її слово, мудрі поради і добрі діла — це Книга життя, з якою вирушаємо ми в далекі світи. І перший усміх до сонця, і перший «добридень» людям — це теж від матері. І оте одвічне: «не вкради», «не убий», «шануй старших», «люби ближнього свого»...

Мамина Книга життя... Вона про радощі й тривоги, про вміння творити правду і доброту. І тільки гортаючи сторінку за сторінкою, стаємо ми дорослими, стаємо людьми. А серед усіх премудростей материної науки найперша — любити людей. Без цього ніхто не зможе піднятися на крилах своєї мрії.

Хіба не безмежна любов Тараса Шевченка до своєї матері-кріпачки стала виміром усього життя поета, зробила його великим правдошукачем і людинолюбом? Хіба не біль і розпука малого хлопчини, який тримав свічечку над труною покійної неньки, пізніше вилилися на папері згустками болю, утвердила його як поборника людських прав, як великого Кобзаря?!

Пісня і праця стали могутніми крильми літературної творчості Івана Франка, вони надихали поета любити галицького простолюдина і все своє життя присвятити рідному народові. А ці почуття виніс він з рідної хати, де мудрим порадником був батько, а душа розквітала від маминих пісень. І впродовж життя пам'ятав про це вдячний син:

Правда, матусю! Спасибі за раду!
Я її правди не раз досвідив.
Праця дала до життя мні принаду,
Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив.
(«Пісня і праця»)

Не зрадив мудрої материнської науки Павло Грабовський. Навіть там, у далеких сибірських краях, він не зневірився, не нарікав, а боровся, посилав свої полум'яні вісточки матері-Україні, рідному народу. І, звичайно, їй, дорогій своїй матусі:

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама у журбі;
Хай я в неволі конаю та плачу, —
Важче незмірно тобі.

Для Олександра Довженка увесь світ починається з матері. І казкові голуби над їхньою хатою, квітник і город, палка любов до чарівної Десни — усе це від мами і все це проросло в його серці міцними паростками добра, людяності і щирої закоханості в людину праці. У митця образ такого трудівника теж асоціюється з його матір'ю, яка любила «...саджати що-небудь у землю, щоб проізростало».

Мабуть, немає поета в сучасній літературі, який не співав би осанну матері. Павло Тичина і Максим Рильський, Володимир Сосюра і Андрій Малишко, Дмитро Пав-личко, Іван Драч і Ліна Костенко, Василь Симоненко і Василь Стус... Та чи не найглибше і не найповніше опоетизував матір Борис Олійник. Цикли віршів «Сиве сонце моє» присвячені неньці, яка не тільки дарує нам життя, а й вчить «по совісті жити» і любити людей. Мати в поезії Б. Олійника— це, в першу чергу, хранителька роду, це ніжна і чуйна жінка, мудра порадниця. Її не можна зрадити, забути, покинути, вона завжди і всім потрібна. Здається, що й увесь світ відповідальний перед нею.

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Змахнула рукою — злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», — і стала замисленим
полем На цілу планету, на всі покоління й віки.
(«Пісня про матір»)

Життя іде. Барвистими маминими рушниками стеляться в широкий світ дороги. Дорослішають діти, сивіють матері — такий закон життя. Та не старіють неньчині тривоги, материнська ніжність і ласка. Як і «Пісня про рушник» А. Малишка, що давно вже стала Гімном Матері, її одвічній любові. Тож завжди пам'ятаймо про це. І ніколи ие зраджуймо своїх матерів, які навчили нас творити добро на землі. І ще пам'ятаймо, що

Можна вибрать друга. І по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
(В. Симоненко, «Лебеді материнства»)