Серед тих, кому судилося «Розстріляне Безсмертя», постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 років (1898-1936).

Тяжко хворий на сухоти, він був заарештований і засланий до концтабору на Соловки, там і помер. Скільки їх, молодих, талановитих, люблячих світ і життя, розтоптав чобіт сталінських інквізицій?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сіті людоловів.

З особливою ретельністю полювали на опозиційний талановитий світ мистецтва, на духовну еліту з її життєтворчим духом. Євген Плужник - людина з вершин незвичайного таланту, тихої вдачі, стриманий, навіть обережний. Тримався незалежно, і цього було досить…

Він не був «ворогом народу», ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозуміти, осмислити, «…бачив життя… сотнями ран!..» Його твори стали вираженням правди й совісті. Хто ще міг так щиро ввірити себе сучасникам?

Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! - Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання… Поет переконаний, що зрозуміють його: І пізній сум, і радість передчасну, - їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Отже,саме «спокійна щирість» була осиовок»його світобачення та світоспри-йміїття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-ті роки почалися в Україні політичні процеси. Читаєш чисті й проникливі рядки поета і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:

Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай с вятиться твоє ім’я!
Нражає глибина думок і лочучтів
Життєву науку він пізнає у природі:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вер есн еві. Мудро на землі…
Вір і наслідуй. Вічність природи,
Всесвіту навіває філософські роздуми провічнісгь і незни-щонність краси:
…Я дивлюсы бачу: все навіки
Надій осінній лагідній землі…
Життєву даль йому відкривали «…пелюстки вуст дитячих», чиста душа,
І знову з с ерці в ідчувак» мир
І тихий голос радісних надій.

Отже, прагнення миру і радісні надії були йому так необхіднії Поезія С. Плужника, як і його життя, адресована суспільству. Задля майбутнього суспільства він здатний на самопожертву: Благословенеси, часе мій! О, жорстокий! І весь в крові! - Це нічого, що я, мов гній, - Під посіви твої нові? Ця жертовність життєст зердзкуюча: «Бо ось вірю і зросту колись».

Вийшовши з народних витоків, страждаючи за народ, останнім шматком хліба ділячись Із сусідськими дітьми у голодному 1933-му, Є. Ллужник увійшов у безсмертя, вірячи у торжество добра.