Дипломна: Балкани у зовнішній політиці Росії під час східної кризи 1875-1878 pp.



Паризький мир завершив кримську поразку Росії й довго впливав на її зовнішню політику. Умови Паризького трактату 1856 р. закріпили перевагу трьох західних держав - Англії, Франції й Австрії - над Росією в Європі й на Близькому Сході.

Головними рисами цієї переваги були: згода Австрії, Великобританії й Франції з метою охорони підвалин Паризького миру 1856 p.; позбавлення Росії права мати військовий флот і фортеці на Чорному морі, відторгнення від неї Південної Бессарабії з устям Дунаю, установлення колективного «заступництва» великих держав над Османською імперією.

15 квітня 1856 р. був укладений союзний договір Франції, Австрії й Великобританії, який передбачав застосування сили у випадку порушення «незалежності й цілосності» Османської імперії. Кримська система проіснувала недовго.

Загострення протиріч між західними державами й національно-визвольні прагнення балканських народів стали розхитувати її відразу ж після підписання Паризького договору 1856 р. Подальші удари їй нанесли війна Франції й Сардинского королівства з Австрією (1859 р.), австро-прусская війна (1866 p.).

Ці війни серйозно послабили Австрію, а франко-прусская війна й революція 4 вересня 1870 р. привели до падіння Другої імперії у Франції, що твердо стояла на збереженні умов Паризького миру 1956 р. Росія оголосила про відновлення своїх суверенних прав на Чорному морі.

Лондонський протокол 1871 р. закріпив цей результат. Вище була докладно простежена політика Росії, спрямована на підготовку й скасування нейтралізації Чорного моря як однієї з найважливіших складових частин Кримської системи.

Недоліки кріпацької системи господарства, військово-технічна й економічна відсталість Росії й складання в країні революційної ситуації змусили уряд взяти курс на внутрішні реформи «зверху», уникати участі в збройних конфліктах з іншими державами.

Відсутність військового флоту й укріплень на Чорному морі робили вразливою швидко зростаючу торгівлю через протоки, що мала величезне значення для всього економічного розвитку Півдня Росії. У той же час зайнятість західних, держав колоніальною політикою, війнами й конфліктами в Азії й на інших континентах поліпшували ситуацію Росії на Сході.

Росія домоглася повернення Приамур'я, приєднання Уссурійського краю, завершила придушення національно-визвольних повстань горянських народів і встановлення своєї адміністративної влади на усьому Північному Кавказі, завоювала великі території в Середній Азії, досягла мирного розмежування з Китаєм за рахунок земель, що раніше не належали Цинскій імперії.

У той же час Петербурзький кабінет надавав першорядного значення підготовці до скасування найбільш принизливих для Росії умов Паризького трактату 1856 p., і насамперед - відновлення права мати військовий флот й арсенали на Чорному морі.

Це було важливим і для зміцнення її зовнішньополітичних позицій, що похитнулися, і впливу на Балканах й у Західній Європі в умовах загострення внутрішньої кризи Османської імперії й в результаті занепаду її феодально абсолютистського режиму та підйому визвольних рухів на Балканському півострові.

Побоючись виявитися непідготовленою до нових ускладнень на Балканах, ріст економічного й політичного тиску Англії й Франції на Порту, домагання Австро-Угорщини на Боснію та Герцеговину, плани військового союзу балканських держав проти Османської імперії підсилювали занепокоєння із приводу уразливості положення Чорноморського узбережжя й відсутності військового флоту в Чорному морі у випадку ускладнень між Росією й західними державами.

Дипломатичні документи, насамперед доповіді князя О.М. Горчакова й позначки Олександра II на полях, не залишають сумніви в тім, що Східне питання й досягнення перегляду Паризького миру 1856 р. російський уряд незмінно вважав головним напрямком своєї зовнішньої політики.

Відносно менш тверда позиція Франції на Паризькому конгресі породила надію на перегляд умов трактату 1856 р. Наполеон III мав потребу в доброзичливій позиції Росії для здійснення своїх територіальних планів у Західній Європі.

О.М. Горчаков був переконаний у тім, що між Росією й Францією не існує нерозв'язних протиріч. Однак Наполеон III виступав проти намагання Росії зав'язати переговори про перегляд умов Паризького миру 1856 р.

Співробітництво з Францією наприкінці 50-х - початку 60-х років обмежилося лише деякими питаннями - пов'язаними з підтримкою Чорногорії проти османської агресії, сприянням утворенню Румунського князівства, урегулюванням сербо-турецьких конфліктів та ін.

Дипломатична інтервенція Англії, Франції й Австрії під час польського повстання 1863 р. привела до різького загострення російсько-французьких відносин, створила загрозу війни в умовах крайньої уразливості Росії на Чорному морі.

В 1866-1867 pp. Санкт-Петербурзький кабінет готовий був підтримати домагання Наполеона III на розширення східних кордонів Другої імперії за згоду на перегляд Паризького миру 1856 р. Російському послові в Парижі дані були відповідні інструкції, але позиція Наполеона III залишалася такою, що розмова про це було навіть неможливо почати.

В 1867-1868 pp. виникла перспектива загального повстання балканських народів проти османського панування. Царський уряд вважав Росію непідготовленою до політичних і військових потрясінь на Балканах і висунув принцип «невтручання», щоб зв'язати руки Австро-Угорщини й інших західних держав.

У той же час, піклуючись про зміцнення там впливу Росії, виходячи з своєї традиційній політиці, він підтримував у міру можливості балканські держави й визвольні рухи грішми, зброєю й дипломатичними діями.

В 1866 р. непримиренна позиція Наполеона III щодо перегляду Паризького трактату сприяла русско-прусскому зближенню. Головною умовою цього зближення була обіцянка Пруссії в 1866 р. підтримати вимогу Росії про скасування нейтралізації Чорного моря за доброзичливий нейтралітет Росії (під час об'єднання Німеччини навколо Пруссії), підкріплене спеціальною угодою про це в 1868 р. Позиція ж Наполеона III в цьому питанні залишалася до кінця ворожої Росії й не відповідала національним інтересам Франції.

У той же час військова міць Другої імперії вкрай переоцінювалася в багатьох столицях, у тому числі й у Санкт-Петербурзі. Ці обставини визначили позицію російського уряду під час франко-прусської війни, у ході якої він спочатку побоювався перемоги Другої імперії, а потім був дуже невдоволенним повним розгромом Франції.

Вдало обравши момент, коли Пруссія ще не могла ухилитися від прийнятих зобов'язань, а уряд Наполеона III перестав існувати, О.М. Горчаков домігся скасування нейтралізації Чорного моря без війни.

Це був великий дипломатичний успіх, хоча він був досягнутий дорогою ціною - згодою на об'єднання Німеччини під зверхність мілітаристської Пруссії, що привело до військової переваги Німецької імперії в Європі, потенційно небезпечному для Росії, Франції й Англії.

Фінансова слабість й економічна відсталість Росії, обумовлені тривалим пануванням поміщицького землеволодіння й самодержавства, привели до того, що Санкт-Петербурзький уряд ще цілих десять років не приступав до будівництва сильного військового флоту на Чорному морі і як і раніше був не підготовлений у військовому відношенні до політичних ускладнень на Балканському півострові.

Важливі причини спонукували Російську імперію зміцнювати свої відносини з Німеччиною. Російський уряд в 70-х роках XIX в. продовжував завоювання в Середній Азії, а це вело до подальшого загострення відносин з Англією, що також розширювала експансію в Середній Азії.

Люба політична криза в Османській імперії також поставила б Росію віч-на-віч із Англією. У таких умовах російський уряд був вкрай зацікавлений в тісному співробітництві з Німеччиною, щоб забезпечити безпеку своїх західних границь.

Зайнята завоюванням Середньої Азії й не готова до виникнення Східного питання, Росія була зацікавлена й у підтримці статус-кво на Балканах і тому бажала домовитися про це з Англією та Австро-Угорщиною.

Безкоштовно скачати реферат "Балкани у зовнішній політиці Росії під час східної кризи 1875-1878 pp." в повному обсязі