Реферат: Національна еліта і практика модернізації суспільства
Нинішня ситуація ускладнюється тривалим, стійким протиборством між різними частинами елітних угруповань. Істотним елементом виступають позиції індустріальної еліти (яку, в основному, складають впливові групи регіональної еліти) і тих позаелітних груп, які вона репрезентує.
Зусилля, спрямовані на поліпшення інституціонального середовища в процесі модернізаційного розвитку, на нашу думку, мають сприяти формуванню й утвердженню суспільно-політичної ідентичності. Вона складається лише на досить високих рівнях оволодіння політичною сферою і є результатом узгодження колізій як суспільного, економічного, так і культурно-історичного, політичного розвитку.
Її складовими є усвідомлення віддаленої мети та умов здійснення політики, навколишнього культурно-історичного середовища, цивілізації, а також розуміння власної історико-політичної унікальності.
Важливою обставиною при формуванні і просуванні в соціальну реальність модернізаційних орієнтацій, ініційованих елітними групами, є міра їх згуртованості. Вона характеризується не лише рівнем внутрішнього узгодження, але й соціальною активністю в утвердженні власного модернізаційного проекту.
Недостатню узгодженість плану дій між частинами владних політичних еліт можна пояснити різною мірою зацікавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети, а також наявним потенціалом для її втілення. Оскільки мета (і результат) модернізації передбачають, у першу чергу, зміни в самих діючих владних інституціях.
Яку саме мету будуть реалізовувати різні політичні сили, залежить від актуальних для них спільних цілей-мотивів.
Близькість цих мотивів до стратегічної мети призводить до її довизначення (корекції в політичному вимірі різними групами еліт) і означає прийняття програми дій. Цілі окремих політичних сил мають перетинатися з об’єктивними цілями модернізаційного процесу, набуваючи для них, таким чином, своєрідного сенсу.
В іншому випадку розходження між цілями визначеними і фактично здійснюваними призводить до того, що цілі модернізації мінімалізуються, а участь у її процесі стає пов’язаною (у кращому випадку) з перевизначенням загальної стратегічної мети. Внаслідок цього відбувається викривлення та навіть заміщення мети модернізації. Та чи інша впливова група трактує її у зручному для себе смислі, тим самим переключаючи (спрямовуючи) власну діяльність на вузькогрупові (а не суспільні) інтереси.
Загальною закономірністю суспільно-політичної модернізації є те, що всі її аспекти (економічний, інформаційний, історичний, особистісний тощо) охоплюють політичну систему суспільства і вимагають від неї гнучкості, активності в розвитку й утворенні політичної структури (політичного режиму), який забезпечуватиме політичну діяльність у напрямі формування культурно-національної ідентичності, яка її координуватиме.
Суспільна модернізація, незважаючи на різницю в конкретних політичних системах, режимах, має на меті формування готовності суспільства до гармонійного поступу (адаптації) в цивілізаційному розвитку, яке повинне самостійно і якісно (адекватно) виконувати політичні функції з оптимальними суспільно-політичними і соціокультурними затратами. У структурі суспільно-політичної ідентичності взаємодіють образ ідеального політичного устрою країни і реальний образ політичної системи та режиму.
Суспільна модернізація дозволяє орієнтуватися в соціально-політичному просторі світу, максимально адекватно оцінювати свої шанси, точно співставляти стратегії пошуку і вирішення суспільно-політичних проблем, стратегії саморозвитку політичної системи тощо.
Суспільна модернізація відбувається у двох (щонайменше) напрямах. Перший полягає в тому, що відбувається формування внутрішніх засобів політичної діяльності (засобів існування політичної сфери): політичних інститутів, ідеології, політичної структури, системи, режиму тощо.
Сутність другого напряму полягає у формуванні і засвоєнні зовнішніх (цивілізаційних) засобів політичної діяльності, що супроводжується нагромадженням певних суспільно-політичних регуляторів у певній суспільно-політичній системі, освоєнням соціального простору політики, відповідних інститутів та інформаційних засобів політичної діяльності.
Ці два напрями суспільної модернізації співвідносяться з формуванням внутрішньої і зовнішньої суспільно-політичної ідентичності.
Суспільно-політична модернізація завершується формуванням індивідуалізованої для тієї чи іншої суспільно-політичної системи теорії політичної діяльності, що обумовлює стереотипи поведінки в типових ситуаціях, особливості рішень в непередбачуваних обставинах (наприклад, коли будь-яке питання може стати політичним).
Тенденція ототожнювати політику з державою обертається недооцінкою (або неадекватною оцінкою) ролі цих та інших організацій у суспільстві, що характерно для будь-якого етатизму, особливо тоталітарного чи авторитарного. Такий підхід призводить до викривлення уявлень про громадянське суспільство.
Обґрунтовано не включаючи до нього державу, з нього невиправдано виключають і будь-яку політику, всю її ототожнюючи з державою. Тим часом, держава опікується не лише політикою. Її функції значно ширші й різноманітніші – особливо коли державно-адміністративно-правову систему відрізняти від політики.
Розуміти таку відмінність вкрай важливо за умов модернізаційного варіанту розвитку українського суспільства. Об’єктами політики є різнорідні політичні проблеми. Вони можуть міститися в будь-якій сфері суспільного розвитку – економічній, міжнаціональній, духовній, конфесійній, управління суспільством тощо.
Якщо їх неможливо вирішити а ні в правовому полі, а ні шляхом адміністрування, а ні за рахунок моральності, тоді затребуваними стають політичні інститути. Їх злагодженість, потенційна здатність до саморозвитку в залежності від рівня складності проблем, які виникають у суспільстві, зумовлюють той чи інший результат вирішення питань модернізаційної стратегії.
Здатність до інституціональних змін тісно пов’язана з динамікою суспільного розвитку. Між ними існує складний двобічний зв’язок. Він знаходить свій прояв у готовності до сприйняття та продукування інновацій у різних сферах суспільного життя.
Підтримка динаміки суспільно-політичних та інших перетворень значною мірою пов’язана з дією інституту політичного лідерства. Як відомо, він добре розвинений в країнах традиційної демократії. В контексті загальних політичних і соціокультурних цивілізаційних змін, які переживає сучасний світ, його значення суттєво зростає.
Актуальним є підхід до проблеми політичного лідерства як до самостійного явища. Виникає потреба визначити його роль і місце в суспільно-політичному житті, окреслити якісні параметри та механізми його практичної дії в умовах модернізації українського суспільства.
Список використаної літератури:
1. Алюшин А. Л., Порус В. Н. Власть и „политический реализм” (поведенческие концепции власти в политической науке США) // Власть: Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др. – М.: Наука, 1989. – С. 95 – 127.
2. Эндрувайт Г. Элиты и развитие: Теория и исследование влияний элит на процессы социально-политического развития // Политическая наука. Элиты в сравнительно-исторической ретроспективе. Проблемно-тематический сборник / Ред. Ю. С. Пивоваров и др. — Вып. 4. — М., 1998.
3. Золотарёв Р. В., Салмин А. М. Плюрализм, группы и демократия: элитизм в американской политической науке // Политическая наука. Элиты в сравнительно-исторической ретроспективе. Проблемно-тематический сборник / Ред. Ю. С. Пивоваров и др. — Вып. 4. — М., 1998.
4. Траверсе О. О. Політичне лідерство і політичне керівництво в Україні як проблема історичної політології // Наукові записки / Зб. — Вип. 25. — К.: ІПіЕНД, 2004. — С. 80 — 91.
5. Михальченко Н. И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? — К.: Інститут социологии НАНУ, 2001. — 440 с.
6. Михальченко М. І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. — Дрогобич: ВФ „Відродження”, 2004. — 488 с.
7. Шаповал Ю. І. Людина і система. (Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні). — К., 1994, — 271 с.
8. Кухта Б. Л., Теплоухова Н. Г. Політичні еліти і лідерство. Навч. пос. — Львів: МП „Хвилі”, 1995. — 196 с.
9. Видрін Д., Табачник Д. Українська політична еліта: особливості еволюції, еволюція особливостей / Україна на порозі ХХІ століття: політичний аспект. — К.: Либідь, 1995. — С. 30.
10. Татенко В. О. Лідер ХХІ / Lider ХХІ. Соціально-психологічні студії. – К.: Видавничий Дім „КОРПОРАЦІЯ”, 2004. – 198 с.
11. Політична влада та політична еліта / Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств / В. Полохало (кер. авт. кол.); заг. ред.. – К.: Політична думка, 1995. – 368 с.
12. Політичні структури та процеси в сучасній Україні / Відп. ред. Рудич Ф., Михальченко М. — К.: Наукова думка, 1995. — 254 с.
13. Лозицький В. С. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918 – 1991). – К.: Генеза, 2005. – 368 с.
14. Видрін Д. Політика: історія, технологія, екзистенція. — К.: Либідь, 2001. — 432 с.
15. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры: Монография. — К.: Знание Украины, 2001. — 270 с.
16. Бленк Дж. Всесвітній економічний форум: Оцінка конкурентоспроможності України в умовах політичних змін // Дзеркало тижня. — №25 (535), 2 липня 2005. — С. 1 — 7.
Безкоштовно скачати реферат "Національна еліта і практика модернізації суспільства" в повному обсязі
