Мене дуже вразила повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" своїм казковим світом, народною мудрістю і багато що вперше відкрила для мене, примусила замислитися над споконвічними цінностями мого народу. Через показ культу матері, праці, рідного слова вона відкриває секрети української родинної педагогіки, яка вкладає саме у ті "гуси-лебеді" душі дитини.

Матір'ю прищеплюється Михайлику святе ставлення до землі, оранки, сівби, до дерев, насіння. Своїм прикладом вона навчає сина довіряти землі свої болі і радощі і просити, щоб та родила "для всякого". Бачити красу і визнавати владу природи вчить дід Дем'ян: за його словами, лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю. Народною педагогікою сповнена і глибока пошана до українських обрядів, звичаїв і ритуалів. І вишивані рушники, і калина, і трепетна повага до хліба - все це душа народу, його родинна мудра педагогіка, набута віковим досвідом.

Та у повісті вона постає ще й випробуваннями в період знецінення життя у грізних вихорах громадянської війни та культивування нетерпимості. Морози вдарили по крилах Михайликових "гусей-лебедів", коли класові принципи роз'єднали людей, а нова "педагогіка" почала пускати паростки в людських душах. Ось Люба каже Михайликові: "У нашого діда революція гарного коня забрала, а взамін поганого дала". "Бо так треба було", - кажу я словами дядька Себастіана, і дівчинка погоджується зі мною".

У цьому "так треба було" криється урок "класової" педагогіки, що йде всупереч українській родинній, за якою головними у людини повинні бути чесність, гідність, справедливість, любов до людей і рідної землі. Все це прищеплюється дитині з перших років життя.

Саме така родинна педагогіка виховує справжню Людину. У цьому переконуєшся, читаючи чудову повість "Гуси-лебеді летять", за яку хочеться уклонитися письменнику і подякувати йому за науку і любов до рідної землі.