Українська народна пісня то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість і смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення. Полиньмо в сиві віки, доторкнемося серцем до золотих ключів людського генія — і нам уявляються ті першотвори, чиї автори хай і загубились у плині століть, але їхнє слово квітує і нині.

Часом з дивного калейдоскопу вихоплюється легендарна постать автора. Такою є народна поетеса Маруся Чурай. Народилася для кохання щирого, але не зазнала його радощів. І всі сподівання люблячого серця краплина за краплиною вилила в пісню бентежну, жагучу.

Ішов милий горонькою,
Мила — під горою,
Зацвів милий роженькою,
Мила — калиною.

Квітує калиною, пломеніючи кетягами, творчість народної поетеси на запашних луках української ліричної пісні. Маруся Чурай — це образ, витворений народною уявою, втілений у творах письменників і науковців. Чи реальною є її постать? Хто знає. Може, це лише поетична легенда.

Маруся Чурай — дівчина з легенди, цікавої й захоплюючої, що впродовж трьох століть тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенніше...

Україні таланить на великих жінок. Три століття віддаляють Марусю Чурай від поетеси Ліни Костенко. Але скільки спільного мають ці незвичайні жінки, ці беззахисні і беззбройні пророки нашого багатостраждального народу, слово яких було «духовним мечем». І ось ожила легендарна дівчина на сторінках історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Василівни Костенко, який побачив світ у 1979 році.

Вихід цього твору став справжньою подією в наші літературі. Люди, які двох слів не могли зв'язати рідною мовою — нещасні жертви свого часу — шукали, діставали, читали й перечитували «Марусю Чурай». Приміром, у далекому Казахстані українці від руки переписували роман. Розсипаний набір книжки розкотився, як добірне невмируще зерно по всій Україні і дав свої сходи.

У чому ж сила цього твору? Яка причина його фантастичної популярності? Зі сторінок роману постала неприкрашена історія нашого народу. Нашу пам'ять про те, хто ми, чиї діти, витравлювали, випалювали, відбивали немилосердно... Але вона — живе. Хто порахує всіх спраглих, що припадали і припадають до «Марусі Чурай», як до життєдайного джерела? Адже така потреба зумовлена надзавданням, що постало перед нашим суспільством: духовне відродження нації як єдиний порятунок від морального й фізичного вимирання.

«Маруся Чурай» Ліни Костенко — це не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія.

У Ліни Костенко історія — це жінка, змучена, катована, зневажена, але не розтоптана, бо вона не загубила духу свого, гордість, гідність людську.

Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. І життєву лінію головної героїні Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII століття, а ще точніше — періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Представники козацької республіки в романі — Богдан Хмельницький, Лесько Черкас, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, хто з небуття повернулися в думі (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Гамарник, «самітник і химерник», котрий од трьох шабель ще й досі не загоєн. Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неодноразово повторивши Марусі: «Любов любов'ю, а життя життям».

В романі зійшлися дві моралі, дві суспільні сили: козацтво з його найдемократичнішим у світі устроєм, законами, звичаями, в нормах співжиття якого уособлена народна мораль. Полтава з деформованими принципами світського життя, канцелярсько-бюрократичною машиною, котра працює на винищення людського в людині, і яка знімає потребу мислити.

Процес такого суспільного розсортування виразно й достовірно виписаний Ліною Костенко в сцені суду — засудити чи виправдати Марусю, а якщо судити, то яку кару їй призначити. На суді, як і в будь-якій іншій ситуації, козацтво виявляє найактивнішу позицію захисників і гуманістів. За всіма своїми клопотами Богдан здатний зрозуміти і тугу гінця Івана Іскри: «Щось мало статись, твоєї печалі достойне?»; а опісля, доклавши «серця й голови» до справи Марусі, скасувати ганебний вирок полтавського суду: «Таку співачку покарать на горло. — Та це ж не що, і пісню задушить». І далі — «смерть повсюди, а життя одне».

Судійство разом з підбрехалами Бобренихи у погляді на людину, суспільне життя перебувають на цілком протилежній з козацтвом позиції. їм до таких висот не дорости. Таким людям не дано збагнути велич обдаровання дівчини, їх черстві душі занурюються в інше — Горбань, що «з комори местной зичать крав», виявивши свою обмеженість, здивувався на Іванові слова в захист піснетворки: «При чому тут пісні? Вона ж на суд за інше зовсім ставлена».

Талант Марусі Чурай достойно оцінений представниками Січі. Іванові Іскрі доля вивела Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Під час суду йому однаково болить і, разом з тим, значимим і вартішим проступає життя Чураївни-поетеси, піснетворки: «ця дівчина не просто так, Маруся, це голос наш, це — пісня, це — душа». Все Іванове єство прагне справедливості, вимагає зберегти життя дівчини, явивши у слові мудрість і далекоглядність козака. Що буде після ганебного вироку? Що буде після нас? «А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?»

Ліна Костенко пропонує самостійно знайти відповідь на те одвічне питання, що й сьогодні таке ж болюче, як і в далекому XVII столітті: «А Байда що, од віри одступивсь?» або «А що сильніше підпирає твердь — молитва преподобного Антонія чи Наливайка мученицька смерть?» Разом з тим це питання вирішується авторкою однозначно: народ з його одвічною ідеєю добротворення, з його найвищими морально-етичними категоріями, з його обдарованням був, є і буде.

Дід Галерник, «старезний, полотняний» і «невмирущий» володіє великою притягальною силою, він такий же мудрий, як і його народ, він каже Іванові: «В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть». В цьому ж твердженні віддзеркалюється і подальше життя стражденної душі Марусі Чурай, що стала символом невмирущості й незнищенності духу нашого народу.