Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?
Т. Г. Шевченко

Тарас Шевченко належить до найбільших народних поетів всесвітньої історії літератури. Його поезія національна й інтернаціональна. Він підніс не тільки тему українського народу, що стогнав під гнітом царизму, але й інших поневолених націй. У своїх творах великий поет пристрасно ставав на захист гноблених, викриваючи й засуджуючи тих, хто знущався з народів, принижував їх. Поеми «Сон» і «Кавказ» є свідченням великої громадянської сміливості Шевченка, незламності його духу.

Поему «Сон» великий Кобзар у підзаголовку назвав «комедією». Таке жанрове визначення підкреслювало її викривальний, сатиричний характер.

Основне ідейне спрямування Шевченкового «Сну» — політичний осуд царизму як інституту влади. Образ царя Миколи І є уособленням самодержавства з його людиноненависницькими, хижацькими принципами. Увага ліричного героя, на мою думку, чи не найбільше зосереджена на цьому образі. Свій гнів та обурення оповідач спрямовує передусім проти царя. Бо все, що діється на закріпаченій Україні, в каторжному Сибіру, в столичному Петербурзі, — узаконене монархом, усі злочини освячуються його всевладним ім'ям.

Вістря Шевченкової сатири передусім спрямоване проти великодержавних «богів» — царя і цариці. Сатиричні портрети цих найбільших вельмож імперії переростають у карикатури. «Батюшка»- цар «сердитий», «цвенькає», виліз, «неначе з барлоги ведмідь», «ледве-ледве переносить ноги», від похмілля аж посинів, «вилупив баньки з лоба», «мов скажений гукає» тощо.

Нещадно глузує поет і з цариці. Вона «мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та ще й на лихо, сердешне, хита головою», «мов та цапля між птахами, скаче, бадьориться». Великодержавна пара, «мов сичі надуті», радяться «о отечестві... та нових петлицях, та о муштрах новіших». Сусідство в художньому контексті слів «отечество», «муштра», «петлиці» безперечно, цілком зрозуміле, воно розкриває, що імперія тільки й тримається на військовій силі та багнетах.

Тут же автор гнівно картає придворну знать, цих «блюдолизів», ревних служителів імперії. Вони «золотом облиті», «мов кабани годовані — пикаті, пузаті».

Вершиною Шевченкового сатиричного сміху є гротескна картина, яку Іван Франко назвав «генеральним мордобитієм». Вона розкриває всю механіку Російської імперії, де все вирішується насильством. Отже, в поемі «Сон» ідея викриття імперії й боротьби проти неї є наскрізною.

Відповідно до трикартинної композиції твору поет тричі, кожен раз по-іншому, проголошує її: перший раз — у риторичному запитанні «Чи довго ще на сім світі катам панувати?», вдруге — в ліричному зверненні до революціонера-кайданника — розкидати свої думи-квіти, втретє — в картині, де змальовано царя після того, як зникла його опора. Ми бачимо, як глибоко продумана композиційна система допомагає точному, яскравому втіленню ідейного змісту.

Великий співець поневоленого народу розумів, що в такому ж пригнобленому стані, як і український народ, перебували й інші народи Росії. Поряд з поемою «Сон» та багатьма іншими творами, присвяченими долі України, він пише полум'яний твір «Кавказ». Світогляд Шевченка розширюється. Відображаючи інтереси і прагнення трудящих мас України, поет водночас виявляє глибоке розуміння того, що становище усіх пригноблених народів Російської імперії однакове.

Поема «Кавказ» відзначається винятковим багатством сатиричних засобів. Так, зображуючи царську Росію як тюрму народів, яку імператор і його слуги хочуть видати за країну загального благополуччя, автор із сарказмом зауважує:
А тюрм, а люду!..
Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках есе мовчить,
Бо благоденствує!

Читаючи поему, ми відчуваємо ненависть поета до грабіжницької політики самодержавної Росії, до сатрапів-колонізаторів, що сльозами й кров'ю заливають землі горців:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кров’ю политі...

Пройнявшись болями кавказьких народів, автор виливає свій праведний гнів у рядках, що таврують загарбницьку політику Російської імперії, яка тримається на крові та насильстві.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало...
Не ріки — море розлилось,
Огненне море.

Читач разом з поетом відчуває гнів, коли мова йде про панів-лібералів, які тільки на словах захищали народ:
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу! —
з обуренням кидає він «старшим братам».

Уболіваючи за долю пригнобленого люду, автор висловлює тверду впевненість у визволенні поневолених народів з колоніального ярма:
Встане правда! Встане воля!...
Борітеся — поборете!
Ці гасла-заклики стали крилатими на століття.

З теплотою і любов'ю виписаний у поемі образ Прометея. Як символ нескореності, мужності й волелюбності народів Кавказу:
...та не вип'є
Живущої крові,
Воно знову оживає
І сміється знову.

У безсмерті Прометея — безсмертя народу. Упевнено звучать слова поета:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.

У поемі «Кавказ» автор розвінчує загарбницьку політику царського самодержавства й прославляє волелюбний дух народів Кавказу й усіх народів світу.

Породжені конкретними історичними умовами минулого століття, ідеї та образи поем «Сон» і «Кавказ» своїм значенням виходять за межі тієї епохи, бо в них відбилися такі закономірності суспільного розвитку, які надають їм життєвої сили на віки. Ненавидячи війну, Тарас Шевченко закликав гноблені народи Росії воювати проти спільного ворога — Російської імперії.