... Утни, батьку, чтоб нехотя
На ввесь світ почули...
Т. Г. Шевченко.

На початку XIX століття Україна мала високохудожню поезію і драму, а нової прози ще не було. Відомо, що широко охопити всю складність суспільного життя спроможна лише епічна проза. Тому поява Квітчиних прозових творів була продовженням літературного подвигу Івана Котляревського, доведенням зрілості і художньої досконалості української мови.

"Нехай же знають і наших! Бо є такі люди, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було і звичайне, і ніжне, і розумне, " — так писав у передмові до повісті "Маруся" її автор, великий український повістяр Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко.

Григорій Федорович добре знав побут, звичаї українського народу. Часто бачили його на базарі, де він вслухався у народну мову, заносив у свій записничок крилаті вислови, записував розповіді візників, сусідів, односельців — спостерігав життя, яким жив його народ.

І в повісті "Маруся" він дав можливість усім народам, які цього хотіли, збагнути, що з цього народу кепкувати не можна, що він заслуговує на любов і шану. "Маруся" — це справжня квітка з пісенної ниви української народної поезії. Джерела її — це дійсність українського села і народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви.

Герої повісті — Маруся і Василь — прості, щирі, не говіркі, але працьовиті, високі у помислах і почуттях люди. Вони "писані з натури без будь-якої прикраси", як зазначав сам автор. Великий повістяр майстерно виписує сцени побуту, звичаїв, обрядів.

Батько Марусі Наум Дрот — мудрий, набожний, чесний, все життя працює і завдяки цьому живе в достатку У такій же доброчинності, у любові до праці, до Бога він виховав і свою єдину доньку. Тільки почує Маруся дзвони — іде до церкви, бо гріх не йти, і шажок дасть на свічечку, а другий — старцю божому подасть... От такою мала бути українська дівчина-селянка: і в церкві вона не запустує, і на вечорницях горілки не питиме, і дівчатам добру пораду дасть.

От яку дівку всі любили й поважали! А яка в неї сорочка біленька, тоненька, вона сама її пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками... За золоті руки дівчину цінували, за її лагідність, працьовитість: Маруся на вулицю не вийде, доки з домашньою роботою не впорається.

А як докладно описує Квітка танці, весілля, сватання, похорон з голосіннями. Так міг писати тільки великий знавець народного життя. Маруся не піде у суботу на весілля бігати по вулиці та пісні співати, а прийде вже у неділю, посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, вона мерщій додому: розібралась, розляглась, давай піч топити, вечеряти готувати. Дівчатам на сватанні було не до їжі, тому що "стидно при людях їсти", бо люди подумають, що дома нічого (їсти) немає, що дівчина ледача, обіду не наварила; а друге й те, що "...треба своє діло справляти" — тобто, не "...бравшись за ложечки...", пісні співати.

Де ж був селезень.
Де ж була утінка?..

Та не судилося бути разом Василю та Марусі. Не дочекалася Маруся свого милого, померла. Не зміг Наум Дрот одразу видати свою єдину дочку заміж, бо треба було ще Василю відкупитися від солдатчини...

Опис похорону Марусі, біль і сльози людей, які любили цю дівчину, вражають читача в саме серце. Та й самі плакали, коли читали цю сцену, адже автор зміг розчулити, викликати співчуття до нещасної долі героїв.

Цією повістю Квітка захищає багату й самобутню українську мову, яка здатна відтворювати найглибші переживання душі людини. Письменникам Квітка радив: "Як говоримо, так і пишемо". Нехай весь світ знає про життя українського народу, нам нічого стидатися, бо "живемо ми по законам божим".

Недаремно ж він написав у передмові до "Марусі: "Нехай же знають і наших!"