Чи закладена до “Хозарського словника” Милорада Павича якась мила вчительському серцю конкретна ідея, яку можна “помацати руками” та ще й коротко і зрозуміло занотувати до учнівських зошитів? Здається, на допомогу може прийти сам автор, який в одному з інтерв’ю сказав: “Приблизно в 1953 році, під час навчання… я прочитав про хозарську місію Кирила і Методія…

В християнських джерелах щодо хозарської полеміки, яка була важливою подією у всій тій історії, дуже мало говорилося про гебрайського і арабського учасників полеміки. Тоді мене зацікавило, чи це єдина згадка про ту полеміку, чи, можливо, якісь інші, нехри-стиянські, джерела говорять трохи більше про інших її учасників? Коли я перечитав Юду Халеві, то побачив, що він говорить про джерела і подає інформацію про хозарську полеміку, оминаючи християнські джерела…

Мало-помалу я почав шукати і віднаходити імена всіх тих учасників хозарської полеміки, які однаково замовчувались у всіх трьох джерелах. Одне слово, я побачив, що всі вони небагато знають одне про одного. Це видалось мені доброю метафорою нашого світу, такого, яким він став віддавна і яким є дотепер”.

Світ, розірваний на шматочки, світ, що не хоче порозумітися, світ, який згодом дедалі частіше асоціює брутальні терористичні акти з конфліктом цивілізацій чи то на землі обітованій, чи то в Джамі та Кашмірі, чи в протистоянні навколо Іраку, світ, де нема “жодних справ, які б з ‘єднува-ли разом іслам, християнство та іудаїзм “, добре знайомий сербові Милораду Павичу.

Тож і радить він нам “йти крізь книгу (світ), як через ліс, - від знаку до знаку, орієнтуючись на зорі (іудаїзм), місяць (мусульманство) і хрест (християнство. -Л. К.)”, бо ж не випадково один з головних героїв “Словника”, Саму-ель Коен, відчував, що його душа складається з трьох частин, які й уособлювали ці три віри.

Та й демони різних релігій об’єдналися, щоб не дати віднайти хоча б частину першолюдини, Адама, який до гріхопадіння найближче стояв до Бога. Не бояться вони, демони, тих, “хто ненавидить один одного… Вони завжди схожі між собою “. Небезпечні ворогам роду людського інші - ті, що “прагнуть зближення, бо відмінності їм не завада “. Не вдалося Авраму Бранковичу, Масуду Юсуфу і Самуелю Коєну з’єднати свої частини “Хозарського словника” у XVII ст. - вони загинули в один день від рук людей, але частини словника не зникли - їх запам’ятав монах Феоктист Нікольські і передав для друку Йоаннесу Даубманнусу.

Вчені XX ст. Ісайло Сук, Абу Кабір Муавія і Дорота Шульц ідуть до свого “Хозарського словника”, забуваючи навіть про особисті релігійні рахунки. їм не вдалося досягти мети: демони вбили мусульманина та християнина, а людське “правосуддя” звинувачує іудейку. Наближення до Бога не відбулося? Але яйце, яке може обернути невдалий день у гарну яєчню, було розбите доктором Ісайлом Суком з тупого кінця, щоб врятувати не власне життя, а книгу. Рукописи не горять - надія ще є!

А до чого тут хозари? Що знаємо ми про них? Що залишили вони людству? Історик одразу пригадає потужну середньовічну державу - Хозарський халіфат; з якою вимушені сатанинськими знаками (батько грає на лютні з панцира біло черепахи, яка належала Никону Севасту; мати має лише одаг ніздрю в носі, як у Никона Севаста; син, хлопчик років чоти рьох, з фізичною вадою-на кожній руці у нього по два велики) пальці, як у Єфросинії Лукашевич), знову стає їм на перешкоді.

Нічого достеменно ми про нього не знаємо: яким богам він молився, яких пісень співав і в кому можна шукати його спадкоємців. Та й із хозарами нас, українців, з’єднує не тільки Великий Степ. У всякому разі у “Правовому укладі та конституції щодо прав і воль-ностей війська Запорізького…” читаємо: “…войовничий прадавній козацький народ, раніше званий хозарським, Господь спершу возвеличив лицарською вдачею, просторими володіннями і вікопомною славою.

Той народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію (Візантію) потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв’язком із його зверх-ником - нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків”.

І ще: нащадками хозар називають то караїмів, то астраханських козаків, то дагестанських євреїв, то ще безліч різного люду…

Отже, хозари - народ, який втратив свою автентичність, розвіявся степами, як порох під копитами диких коней… У своєму ґрунтовному дослідженні “Давня Русь і Великий Степ” Л. М. Гумільов писав:

“Так і розсипалися хозари у великому місті Сараї, “столиці” всієї Західної Євразії. Однак не лише епічну цілісність утратили хозари, але навіть і те, що здається невід’ємним, - пам’ять, чи, говорячи науково, етнічну традицію. Нащадки хозар забули про те, що вони були хозарами… Хозарія стала країною без історичних джерел: письмових, речових і етнографічних, тобто зафіксованих в обрядах і віруваннях”.

І нині, за доби тотальної глобалізації світу, чи не втрачають деякі наші співвітчизники, екзальтуючись від гамбургера з кока-колою в “Макдональдсі”, пересипаючи своє мовлення “о’кеями”, шаленіючи на “Гелловін” і не відрізняючи Святого Миколу від Санта Клауса, а його - від Діда Мороза, свого українства, слов’янства і, зрештою, духовної самоіден-тичності, самостійності? Чи не боїмося загубитися* у безкінечних світах так само, як колись це зробили ті, кого дехто вважає нашими пращурами? Можливо, і про це “Хозарський словник” - постмодерністське “поученіє” православного серба Милорада Павича?..