Драма Лесі Українки «Лісова пісня» має народноказковий зміст. Образи Мавки, Лісовика,, Перелесника, Русалки не протиставлені людині, а, навпаки, мають тісний контакт з нею.

У драмі творчо використані властивості казок, присутні алегоричні образи (зокрема, Доля — це символ суспільного буття).

Захоплююче передає поетеса перетворення Мавки: то вона йде в небуття, де «ніщо не навіває мрій», куди навіть вітер не заносить своїх співів; то вона спалахує яскравим вогнем, а з часом попілець, що залишився від неї, «ляже, вернувшись, у рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю», і душа Мавки буде промовляти до людей «шелестом тихим вербової гілки».

Природа — невід'ємна частина твору й займає у ньому одне з основних місць. Вона тісно пов'язана з життям народу і фантастичних істот, з їх долею. Відчуваючи красу рідної природи, чудово розуміючи її, поетеса створює прекрасні пейзажні малюнки:

«Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу галява з плакучою березою і з великим престарим дубом». І хоч це ремарка і її не можна вкласти у загальну назву авторських приміток, проте й вона відіграє велику ідейно-естетичну роль.

Значне місце посідають у п'єсі поряд з розгорнутими ремарками і суто лаконічні ремарки:
Мавка (усміхаючись)
Чи ж гарна я тобі?
Лукаш (соромлячись)
Хіба я знаю?

Мальовнича природа, розкрита в ремарках, продовжує жити в усій п'єсі, зокрема в мові персонажів. Природа живе своїм життям, і Мавка передає Лукашеві її мову:
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»

Розгорнута картина свята осені постає у мові Лісовика, коли той просить Мавку знову повернутися до лісу, бути царицею його, бо для Мавки ще «не всі вінки погинули».

«Лісова пісня» дуже близька до фольклору, і єднають її з творами народної творчості стильові прийоми, жива розмовна мова, яка надає творові поетичної краси. Тому-то не дивно, що окремі рядки звучать як пісня, інші — як казка чи дума.

Кожен рядок драми-феєрії, кожна строфа сповнені надзвичайної щирості), ліризму, пісенності. Від народної пісні йдуть такі художні засоби, як епітети-прикладки, які набувають у п'єсі нового емоційного забарвлення: сон-трава, квітоньки-зірниченьки, верба-вдовиця, мак-відюк, сиротята-патерчата, зірка-пряха тощо.

Пісенно-казковий характер мають слова Мавки:
Як солодко грає, як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає.

Фольклорна поетика дала можливість письменниці глибоко індивідуалізувати мову героїв, піднести її до рівня народної пісні. «Лісова пісня» наскрізь пронизана музикою та піснею. Під звуки Лукашевої сопілки прокидається Мавка. Лукаш грає веснянку — і на її чарівні звуки відповідає все живе, бо «навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».

На Лукашеве та Мавчине кохання весь ліс відкликається зливою весняних голосів:
Вже не щебечуть,
Не тьохкають, як завжди, а співають:
«Цілуй! Цілуй! Цілуй!»

У п'єсі використано народні повір'я, замовляння, казки. Вони стають поетичним засобом творення образів.

Суто народний, традиційний зміст вживаних епітетів, та на особливу увагу заслуговує мова казки-феєрії. Яскравим прикладом афористичної мови може служити останній монолог Мавки:
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно...
Легкий, пухкий попілець.
Ляже, вернувшись, у рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю.
Стане початком тоді мій кінець.

Творча індивідуальність письменниці виявилася у використанні тропів, розгорнутих метафор, викінченості строфи, ритмах мови, одним словом, у поетичному синтаксисі.

Образ Лесі Українки піднявся над епохою. її слово було і її великим ділом. Талант письменниці виявився як в поезії, так і в драматургії, про що й свідчить «Лісова пісня» — один з найкращих поетичних творів світової літератури.