Розпочати свій твір я хочу спогадами про зустріч Василя Стефаника і Гната Хоткевича. Якось письменник-новеліст запитав письменника-романіста:

Як ви можете так багато і легко писати?

Хоткевич відповів: «Бачите, така несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба — цілу книжку».

В цих словах — висока оцінка і глибока характеристика неперевершеного майстра психологічної новели В. Стефаника.

Життя письменника було нелегким, та він прожив його чесно. Взявши до рук перо замість чепіг, залишив нам близько семи десятків новел. Писав мало, а написав багато, бо створене ним — велике і величне.

Кожен твір письменника — трагедія його душі, вистраждана в слові. «Я писав тому,— згадував новеліст,— щоби струни нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена».

Василь Стефаник, сам хлібороб, вболівав за українських трударів, злиденне життя яких гнало їх у масову еміграцію до Америки. Проводи на чужину (а від'їхало в ті роки багато родичів письменника) нагадували похорони з масовими голосіннями і залишали назавжди в серці згадку про них. Під впливом цих подій (я маю на увазі еміграцію 1980-1910 р. р.) письменник написав новелу «Камінний хрест».

За змістом це досить просторий твір. У ньому розповідається про Івана Дідуха, про його прощання з селянами перед від'їздом до Америки. Івана Дідуха новеліст з життя переніс на сторінки своєї новели, не змінивши прізвища та імені. Письменник знав його особисто, залишив спогади про нього. «І. Дідух,— згадує В. Стефаник,— не хотів покидати свого кам'янистого ґрунту, та діти, невістки і доньки, не давали йому життя... І він погодився на від'їзд». У своїх листах з Америки Дідух писав, що те життя йому немиле. Ностальгія зарані звела його в могилу.

В новелі письменник нічого не говорить про життя емігранта, бо в нього інша мета: показати ті соціальні процеси які змусили селянина покинути рідну землю.

Скільки пам'ятають односельці, Дідух після звільнення з армії, працював на кам'янистому горбі, що залишився йому в спадщину. Робота виснажувала селянина, забирала останні сили. Щороку ранньою весною він впрягався поряд з конем, возив гній, обробляв землю, засівав поле. А восени збирав урожай. Тяжка праця зігнула його, і селяни дали прізвисько Іванові «поламаний».

Новела має своєрідну композицію. Перший розділ — експозиція, наступні шість — спогади Дідуха про своє життя. Спогади — у формі монологу, а монолог, як ми знаємо, допомагає зрозуміти внутрішній стан людини. Невигадану правду про селянина-раба новеліст підсилює різними подробицями: руки в нього жилаві, натруджені; коли він впрягається поряд з конем, на його обличчі виступають сині жили; все його тіло напружене і особливо, коли він мішками виносить гній на землю.

Якщо уважно читати монологи-сповіді, можна прийти до висновку, що всі вони обертаються навколо горба, на якому селянин-хлібороб ставить камінного хреста і вибиває на ньому своє та дружинине ім'я. Іван зрісся з горбом, на ньому пройшло його життя. Він навіть готовий везти його за океан.

Горе від розлуки з горбом таке велике, що всі попередні злигодні здаються йому щасливим минулим, сонячною думкою. Драматизм переживань посилюється деталями, від яких холоне серце: тужливий спів, танок з дружиною, камінний хрест. Прощаючись з односельцями, Дідух просить їх не забувати горба і камінного хреста на ньому, а на свята пропити їх.

Що собою символізує камінний хрест? Думаю, що в основі цього образу — страдницька доля селянина, який все життя працював на землі, а вона так його і не нагодувала.

Новела вражає реальністю картин. На думку О. Кобилянської, між словами цієї новели «тиснулись великі сльози, мов перли». Сльози від того, що людина вимушена була кидати те, чого в житті не вибирають, заживо ховаючи себе на рідній землі.