Иль русский от побед отвык ?
(А. Пушкін)

Щось не дуже віриться у пацифізм... Щоправда, не захлинається і захватом із приводу воєнних звитяг російська література, але пацифізм...

Здається, з самого початку ця література віддає перевагу миру. У знаменитій оді «На день восшествия на престол...» Ломоносов понад усе ставить «возлюбленную тишину», тобто відсутність звуків битви, війни. Мріє Пушкін про часи, «когда народы, распри позабыв, в единую семью соединятся». Гірко запитує Лєрмонтов: «Жалкий человек! Чего он ищет? Небо ясно, Под небом места хватит всем, Но беспрестанно и напрасно Один враждует он. Зачем?» Один із найліричніших віршів Нєкрасова починається словами «Внимая ужасам войньї...» Я вже не казатиму про проповідь миру, яка є чи не провідною темою багатьох творів Льва Толстого, від «Козаків» і до «Війни і миру», де війна прямо називається кримінальним злочином проти людини і людства.

Автор доводить, що війна неприродне явище, що кожний учасник її повинен щось у собі перебороти, перш ніж стане професійним військовим. Так бачимо ми Ніколая Ростова у його перший сутичці, коли довелося йому підпалювати міст. Тут і з'ясувалося, що нормальна людина не може зрозуміти війну, що їй там уготоване тільки місце. Так переоцінює своє життя на Праценському горбі і князь Андрій, розуміючи нарешті ницість поривань до воїнської слави. Війна, за Толстим, відбирає найкраще, що є в людстві, вона не санітар його, а гробар.

Виходячи переможцями із війни, російські автори не можуть забути про ціну перемоги. І якщо це пацифізм, то дійсно, російська література просякнута цією ідеєю.