Можна було б привести сотні доказів того, що поезія неможлива, якби не те, що вона існує.
(Ю. Лотман)

Найголовніше, що мене дивує у російській поезії, — це те, що вона майже завжди учениця «західної», проте завжди її переростає, як на мій погляд.

Справді, з уроків літератури ми знаємо, що російська поезія починалася як відтворення польської техніки віршування. Але силабічна система, яка була така хороша для польської мови з її постійним наголосом на передостанньому складі у слові виявилася непридатною для російської з її живим і динамічним акцентом на різних складах навіть одного і того ж слова у різних його формах...

Поетична реформа Тредіаковського-Ломоносова знову поставила російську поезію на місце учня, навіть уся термінологія була запозичена у давніх греків. Система знову була взята з мови, несхожої на російську, яка не мала наголосу взагалі. І ось маєте: Державін, Жуковський, нарешті Пушкін — кожний із них зробив би славу будь-якій літературі.

Творчості Блока, Брюсова, Бєлого, Гіппіус передували французькі символісти. Чому ж тоді у російській поезії нема присмаку вторинності, відтворення взірців? Я дійшов висновку, що російські поети не відтворювачі взірців, а майстри, які з тих взірців беруть тільки органічне, їм притаманне. А далі йдуть своїм шляхом. Цю думку потім прямо висловив Тютчев:

Как сердцу высказать себя?
Другому как понять тебя?
Поймет ли он, чем ти живёшь?
Мысль изреченная есть ложь.