Книга — це скарбниця знань, яка містить духовні надбання багатьох попередніх поколінь. У моєму житті книга завжди посідала важливе місце. Я пам'ятаю враження раннього дитинства, коли я познайомився зі своїми першими книжками — українськими казками — які мені читала мама. Згодом, навчившись читати, я відкрив для себе захоплюючий та дивовижний світ, який дарують нам книги. Які це прекрасні відчуття — розгорнувши милі сторінки, поринути у світ, який створив письменник своєю майстерністю, слідкувати за життям улюблених персонажів, вболіваючи за них та майже зливаючись з ними.

Книги — морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
(І. Франко)

Коло моїх читацьких інтересів досить широке, але найщиріший відгук у моїй душі мають твори українських письменників. Вразив мене роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який змусив замислитися над долею людини і тим, що її визначає: соціальні умови або генна спадковість? Чи людина сама формує свій характер і творить власну долю? Досить неоднозначний образ змальовано авторами: Чіпка, який із невтомою шукача правди перетворився на страшного злочинця. Після довгих міркувань я дійшов висновку, що думки і вчинки Чіпки можна зрозуміти та пояснити, але не можна виправдати, тому що жодна людина не має права здійснювати таким чином «самосуд». Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки і будувати своє життя, і тоді не потрібно буде шукати собі виправдовування.

Також захопила мене повість О. Кобилянської «Земля». Прочитавши її, стає зрозуміло, що кожною людиною володіє якесь почуття. У когось домінує жадоба до грошей, у когось — кохання, у когось — жорстокість. Для селянина XIX століття — той час, який змальовує Ольга Кобилянська у повісті — головним у житті є земля. Все його існування — гірка і тяжка праця, яка забирала силу, молодість, здоров'я, навіть саме життя. Земля, в уяві селянина, була живою істотою, в якій — все його життя. Страшно стає, коли розумієш, що так жили твої пращури...

Однією з улюблених моїх письменниць є Леся Українка. Причому вражає не тільки багата спадщина письменниці, а і її життя. Письменниця прожила коротке — 42 роки — життя, та встигла зробити багато, її талант розкрився в усіх різновидах літературної праці — поезії, драматургії, прозі, літературній критиці, фольклористиці, перекладах. Одночасно Леся Українка була громадським діячем, свою працю пов'язувала з визвольним рухом.

Приваблює і сама постать поетеси як людська особистість. Це була людина виняткової чесності і принциповості, правдивості й душевної краси. Та найбільше вражає феномен людської стійкості: людина, яка довго і важко хворіла, була прикута хворобою до ліжка, не здалася, а створювала такі шедеври, як «Лісова пісня», які прожили набагато довше, ніж сама письменниця, та продовжують вражати її нащадків. І це не дивно: свій цвіт душі вилила Леся Українка у «Лісовій пісні».

Основний конфлікт драми підпорядковано змаганню за щасливе життя, за високе в людині, яка б могла «своїм життям до себе дорівнятись». Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і тупа буденщина зіткнулись у цій драмі, яка закликає зберегти в серці «те, що не вмирає». «Лісова пісня» закінчується переможним співом кохання, усміхом щастя серед зими. Прощальний монолог Мавки пройнято життєствердною думкою про вічність буття, невмирущу силу і спадкоємність духовних цінностей, красу і велич людини.

І це прекрасно, що існують письменники, які своїми чудовими творами змушують людину замислюватись про життя та своє місце у ньому, дарують поживу для розуму та насолоду для душі.