Велика Вітчизняна війна – це дуже страшні слова. Та й взагалі війна несе з собою лише горе та страждання.

Кров, біль, втрати близьких людей випадають не тільки на чоловіків, які із зброєю в руках захищають рідну землю, воюючи на фронті , але й на долю жінок, дітей і старих людей, які залишаються в тилу чи опиняються в окупації.

Але частіш усього ми можемо дізнатися про ці події лише завдяки спогадам наших співвітчизників і забуваємо про те, що з іншого боку фронту теж знаходилися добрі, чуйні і працьовиті люди, вони теж потерпали з голоду, втрачали свої сили, без відпочинку працюючи на політиків, будучи жертвами їх амбіцій и прагнень до перерозподілу світу. Саме про це і йде мова в оповіданні Любові Пономаренко «Гер переможений».

В цьому творі розповідається про те, як після Великої Вітчизняної війни полонені німецькі солдати відбудовували невеличке українське містечко. Незважаючи на всі жахи, які довелося перенести місцевим мешканцям за роки війни, вони не мають ненависті до полонених.

Вони навіть співчувають їм, жителям містечка скоріше жаль цих німців, і тому вони намагаються хто чим допомогти полоненим. Українці дають їм одяг і їжу, хоча й самі ще голодують. Тільки діти подекуди вороже ставляться до незваних чужинців.

Але, незважаючи на це, німці люблять місцевих дітлахів, бо бачать в них своїх дітей, які залишилися на їхній батьківщині. Своїм доброзичливими ставленням до жорстоких дітей із групи полонених виділяється хворий на сухоти и завжди брудний німець за ім’ям Фрідріх.

Він постійно намагається розважити дітлахів, співає їм пісні, робить для них прикраси із кусочків цегли і по-усякому їх пестить.

Так, гер Фрідріх переможений, але, дякувати Богу, він живий, він, незважаючи на своє становище, не втратив снаги до життя, на втратив уміння бачити красу навколишнього світу навіть у дрібницях. Я вважаю, що просто полонений увесь час жив надіями, що він все ж колись повернеться додому, обійме та поцілує своїх власних дітей и покине цей світ на рідній землі, у власній домівці.

Нажаль, цим мріям не дано було виповнитися. Коли туга за батьківщиною становиться нестерпною, а ще й хвороба виснажує, Фрідріх кінчає життя самогубством.

І вже через багато років у стіні будинку, що зводили полонені німці, знайдуть замуровану рукавицю з фотокарткою всередині, на якій були сфотографовані дві маленькі дівчинки, доньки Фрідріха, яки немов запитували: «А ви, часом, не знаєте, де наш тато?»

На мою думку, Любов Пономаренко хотіла викликати у читачів співчуття до полонених, показати, що на повагу заслуговує будь-яка людина, тим більше, коли вона чуйна і добра. Оповідання нам доводить, що неможна поділяти людей тільки на поганих та гарних, бо і серед поганих завжди знайдуться добрі та чуйні люди, а серед гарних теж бувають люди злі і жорстокі.

Є люди добрі й злі, щирі, здатні на любов, та інші, які уміють лише зневажати, вбивати та руйнувати. Перші заслуговують на повагу, другі - лише на презирство.

Сюжет оповідання достатньо сумний, і мені дуже хотілось би, щоб воно закінчилося зовсім по-іншому. Я би хотіла, щоб полонений Фрідріх все ж дочекався свого визволення і повернувся до рідного дому, вилікувався і через багато років приїхав би зі своїми дітьми до нашої країни в якості гостя, приїхав би до того містечка, яке він відбудовував, та разом з доньками знайшов ту саму рукавицю зі світлиною, яку він заховав після війни.

Бо такі добрі і чуйні люди, незважаючи на те, що були колись нашими ворогами, теж заслуговують на щасливе життя, на добре відношення и повагу. Ось таким я бачу продовження оповідання Любові Пономаренко «Гер переможений».