I виростають поколiння,
Котрi не чули тишини.
О, найстрашнiше з лiточислень
Вiйна - вiйною - до вiйни!
(Л. Костенко)

Iсторiя людства ряснiє вiйнами. Чи був хоч один день, коли нiде на планетi не точилася вiйна?

Вiйни мiждержавнi i громадянськi, локальнi i свiтовi, справедливi i загарбницькi. Ще за печерних часiв люди воювали за їжу, за зручнiшу печеру, за жiнку. Пiзнiше - за iншу здобич, за дорогоцiнне камiння, перли i золото, за невiльникiв. Потiм загарбували територiї заради корисних копалин, свiтового панування...

Рiзнi часи, рiзнi масштаби, рiзна зброя (вiд кам'яної сокири до мiжконтинентальної ракети) - та лишалася сутнiсть. Адже так чи iнакше, вiйна - це лихо, незалежно вiд того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають простi люди, плачуть матерi i вдови, зростають сиротами дiти.

Плаче Ярославна "в Путивлi на валу, на брамi", бо її ладо, князь Iгор повiв дружину "на землю половецьку за землю Руську".

Залишається вдовою Горпина Чурай, напiвсиротою - її донька Маруся.

| Багато горя несли вiйни. I хоч Україна загарбницьких воїн нiколи не вела, її народ був змушений оборонятися, не легше було тим, хто втрачав найближчих i найдорожчих. Згадайте роздiл поеми I. Драча "Нiж у сонцi" про божевiльну матiр, вiд горя якої навiть Врубелiв "Демон" жахнувся. В хатi у неї сидiли собака, кiт i пiвень, яким вона пiдносила чарки, називаючи їх iменами синiв.

Найбiльшим лихом ХХ столiття була для України, як i для багатьох iнших країн свiту Друга свiтова вiйна. Активну участь в нiй взяли й письменники, воювали вони i словом, i зi зброєю в руках.

Це знову напад? З ворогом двобiй?
Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бiй! -
пише на початку вiйни П. Тичина ("Ми йдемо на бiй").

Нiколи, нiколи не буде Вкраїна
Рабою нiмецьких катiв, - присягає М. Бажан у вiршi "Клятва", що став вiйськовим гiмном нарiвнi з росiйською пiснею "Священная война".

Я вiддам свою кров, свою силу
i нiжнiсть до краплi,
Щоб з пожару ти встала,
тополею в небо зросла, - обiцяє А. Малишко, що називав себе сурмачем.

Але хiба вони виступали за вiйну? Християнська мораль закликає прощати, але хiба можна забути трагiчнi днi i роки голоду i похоронок та страшнi кривавi вбивства, жорстокiсть яких межувала з божевiллям?

Будь проклят той, хто
зважиться забути,
Будь проклят той, хто
скаже нам: "Прости!" - вiд усього серця проголошує М. Бажан над Бабини Яром у Києвi ("Яр").

Для нас це вже iсторiя. Але i сьогоднi ця вiйна вривається часом у наше житя їржавими мiнами i снарядами, що досi не втратили своєї зловiсної сили.

Про це вiрш Лiни Костенко "Пастораль ХХ столiття"
Їх рвонуло навiдлиг. I бризнуло
кров'ю в багаття.
I несли їх дiди, яким
не хотiлося жить...
Гарнi дiти були. Козацького
доброго крою.
Коли зносили їх, навiть
сонце упало ниць.

Та не останньою була Велика Вiтчiзняна - i сьогоднi ще лунають вибухи i пострiли. Скiльки життiв покладено в Афганiстанi, скiльки скалiчено душ! Приднiстров'я, Абхазiя, Югославiя, Чечня... Найближче "вчора" i сьогоднi.

I думаєш: "Господи, чого людям треба? Адже свiтить в небi сонце, росте в полях хлiб. Люди кохаються, народжують дiтей, створюють симфонiї i поеми, роблять науковi вiдкриття..." Тiльки б служили цi вiдкриття миру, а не справi знищення!

Вiдкривши фантастичну силу атома, вiдомий вчений Ф. Жолiо-Кюрi справедливо застерiгав: "Не можна припустити, щоб люди спрямували на своє власне знищення i сили тi сили природи, якi вони зумiли вiдкрити i пiдкорити" (Зб. "У свiтi мудрих думок").

I хочеться звернутися до усiх землян словами вiдомої пiснi:

Убийте вiйну,
Проклянiте вiйну,
люди Землi!