Андрій Малишко. Поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті і вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим.

Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію «Червоновишневі зорі віщують погожий схід…», де інтимне «ти може, мене й забула: не бачила стільки літ…» тісно переплелося із суворо-солдатським: «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач». Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір’ю-Батьківщиною, зазвучали його збірки: «До бою вставайте», «Понад пожари», «Україно моя!…». «Україно моя!…» — чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов’ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів.

Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі видіння майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнів і ніжний-ліризм утворюють широке багатобарвне полотно вражаючої сили любові і ніжності:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице.
Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

В збірці «Вищий голос» Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик «добре нагострить сокиру», а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті:

Тож стільки треба таїть любові
В своїй недолі, в солдатській скруті,
І так затятись на віщім слові, Щоб з нього тліли й кайдани куті.

Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам’яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч з незвіданих доріг…», «Приходять предки, добрі і нехитрі…» — здаються написаними в наші дні — настільки актуально вони звучать:

Чи ти не став розщепленим, як атом,
Недовірком, схизматом чи прелатом,
Ярижкою нікчемним, псом на влові?
Дитино наша, ягодо з любові!

Поет відчуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, що є на світі… «А вже найбільше, чуєте ви, мамо, я вам заборгував і не віддав ні шеляга за перше рідне слово…» Без мови все мертве… Без мови немає життя… А без поезії — краси…

І тому живе в піснях Малишка Україна, а в Малишкових поезіях зберігається чисте нескаламучене джерело української мови, і в ній — образ України.