Коли живеш у сім'ї, коли у тебе є і матуся і тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов і турбота рідних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним і навіть непомітним-Але ось я прочитав вірш Т. Г. Шевченка "Мені тринадцятий минало" - і моя душа озвалася таким хвилюванням, таким болем, такими ніжними й вдячними почуттями до рідних, що й не вимовить словами! Яким же різним є поняття щастя, "раю" для мене і для тринадцятирічного героя вірша!

Для його відкритої душі цей "рай" - скрізь! І Господнє небо, і сяюче сонце, і село, і веселе ягня - це те, від чого на серці хлопчика "так любо, любо стало, неначе в Бога". Ми бачимо, що душа його налаштована на добро, яке відлунює у словах молитви: "Тоді так приязно молилось..." Це - світ душі Тараса-хлопчика, малого сироти.

Та є ще дійсність, у якій

...недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.

У цьому сирітському світі "село почорніло", "небо голубее... помарніло", /не мої ягнята", "нема в мене хати". "Не дав мені Бог нічого!.." - пронизливий, жорстокий висновок-вирок приголомшує мене; враз хочеться допомогти, захистити хлопчика. Та ось я бачу, як "...дівчина... прийшла, привітала, утирала мої сльози і поцілувала". І сирітське серце, радісно стрепенувшись, засяяло разом із сонцем: нехай немає рідних мами й тата, але - "неначе все на світі стало // Моє ... лани, гаї, сади!"

Та ця омана недовговічна: кришталевий дитячий "рай" розбивається суворою дійсністю Залишається тільки гірко шкодувати за тим, що "Господь не дав дожить малого віку в тім раю", змиритися із сирітською долею "юродивого", що "людей і [Бога] прокляв!."