Володимир Самійленко був оригінальним поетом, справжнім патріотом своєї землі, але життєві обставини не дозволили повністю розкритися його таланту. Та все, що написав поет, може слугувати зразком любові до України, до народу.

Як і багато його ровесників, Самійленко починав творити російською мовою. І раптом перед ним відкрилася істина: українська мова — це діамант, що лежав на дорозі, припадаючи пилюкою під ногами байдужого люду. І лише один перехожий підняв той камінець, обробив, обточив його і діамант засяяв, заяснів усіма гранями.

Лише в кінці вірша «Українська мова» автор називає ім'я Шевченка, але читачеві з перших рядків зрозуміло, хто той чудовий перехожий, який зумів обточити грані камінця і звільнити красу від пилу і бруду.

Володимир Самійленко у цьому вірші знайшов оригінальний образ, щоб зримо й яскраво показати цінність мови і величезний внесок Тараса Шевченка у її розвиток і розквіт. Кобзар підніс мову на небувалу висоту, щоб вона ясніла там «на злість ворогам» і на добро людям. Самійленко вірить, що наша мова буде сіяти «щогодини ясніш», що нові покоління все зроблять для того, щоб ясніла вона у високості:

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас.
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Любов до України, до рідної землі, народу, мови була для Володимира Самійленка абсолютно природним станом. Він не хизувався нею, не робив її прапором своєї творчості. Лагідний, спокійний характер поета відчувається і в його творах. Вірш «Патріоти» — це розмова молодих людей «про долю своєї землі». Один «народні права боронив», доводив науковими фактами

Народну окремість натури,
І склад особливий думок,
І давність своєї культури...
Але все це він виніс із книжок.

А другий показував місце свого народу серед інших народів, говорив про те, що українці мають дорости до своїх прав.

І тільки третій не говорив нічого, бо не вмів красно висловити свої почуття, але заради святої справи міг би віддати життя. Він добре бачив, що поряд із багатослівними патріотами живуть мільйони голодних, темних, убогих людей.

Поет бачив, як часто слова людей розходяться із вчинками, а слова можновладців і зі справжніми думками.

Вірш «Слова і думки» Самійленко написав у 1917 році, коли внаслідок революційних подій до влади в Російській імперії прийшов Тимчасовий уряд. Гасла, які він проповідував, розходилися не лише зі словами, а й з думками членів ' цього уряду.

З високих трибун вони говорили, що бажають дати волю всім народам, які будуть «рівними братами»; що люблять усіх, нададуть можливість «інородцям» мати власне військо, власний уряд, автономію найширшу. Але думки цих «демократів» були спрямовані на інше. За обіцянками зробити всі народи рівними криється бажання «...легко їх і швидко порівняти нагаями»; за свою любов вони вимагають від українців віддати всю пшеницю; дружбу з інородцями ладні «держати на ланцюзі»; армію можуть розігнати рівно так, як і дадуть, а незалежний уряд поставлять у такі умови, «щоб і не чхнули без дозволу Петрограду».

У своїх віршах Володимир Самійленко використовує такі засоби і прийоми, які дозволяють йому найповніше розкрити свій задум, показати нестандартність ситуації. Тонка іронія, внутрішній сарказм у творах Самійленка, відсутність гасел, монологів, копирсання у власному «я» налаштовують читача на розмову з мудрим співбесідником-поетом, який тонко підводить нас до власних висновків.