«Можна все на світі вибирати, сину, — вибрати не можна тільки Батьківщину...» Хто не знає цих мудрих, справедливих слів, що належать перу одного з найдивовижніших українських ліриків — Василя Симоненка.

Вітчизна для поета — це не тільки рідна земля, а й народ. І кожна людина — це ж маленьке «я», з якого складеться величне «ми». Людина — це неповторність. У неї усмішка — єдина, мука — єдина, очі — єдині. «І жити спішити треба», — стверджує поет. І так хочеться доповнити його: «Поспішайте творити добро».

Поезія В. Симоненка — це величний гімн людині. «Найскладніша людина проста», — говорить він. І саме таку людину поет уславлює у вірші «Перший»:

Вічна мудрість простої людини
В паляниці звичайній живе.

Серед героїв його творів — баба Онися, пам'ятник якій він прагне воздвигнути на площі в Москві, щоб всі, «ідучи повз неї, знімали в пошані шапки». Душа його болем щемить за діда, що умер. Йому так не хочеться, щоб «в землю ішли без сліда безіменні, святі, незрівнянно чудесні, горді діти землі» («Дід умер»).

Поет може бути не тільки ніжним, добрим, співчутливим, але і гнівним. Він ненавидить тих, хто заважає жити його народові, хто плямує себе зрадою Вітчизні. Один із мотивів його поезії— викриття сваволі чиновників-бюрократів, обивательщини, лакейства. В. Симоненко звертається до «всесвітнього обивателя», «до папуг», «містиків», «суєсловів», славолюбців. Поет не терпить байдужості до того, що діється на великій планеті Земля:

Ми ж рятуємо всесвіт від сорому,
Од брехні, боягузтва й ганьби.

У новелі «Кривда» поет закликає нас бути милосердними до «ближнього». Болить серце його за скривджену дитину, якій «лиш від матері ласку знати довелося...». Гнівом наповнюється серце до жорстокого «сусіда», що насміявся над хлопчиком.

Ще одного В. Симоненка я відкрила в його інтимній поезії. У душі поета «щедро світить любов». Він умів прощати образи й кривди, умів ждати «ласки хоч малої, як земля у спеку жде дощу». Ліричний герой поезії відчуває вину, що двоє закоханих «загубили щастя й молодість свою» А як хотіла б кожна дівчина почути від коханого:

Ти явилася мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ,

Кохання здатне облагороджувати людину, робити її кращою.

Ніжність, щирість, простота, душевний світ людини, закоханість у рідний край — ось все те, що робить поезію В. Симоненка неповторною. Вона має здатність проникати у душу читача. Хто доторкнувся серцем до поетичного слова цієї незвичайної людини, той уже не може забути його.