Серед ланів, серед широкого українського степу в’ється гадюкою заринута у вічність стежка, невідомо, звідки вона бере початок, де її кінець. Нещадно ллє дощ, краплини якого падають на обличчя двох людей, що прямують кудись. В одного дощ викликає неабияке задоволення: він радіє, наче дитина, підставляє долоні назустріч заливному дощеві, який змиє усякий бруд з душі та тіла. Інший щось бурмотить під ніс, незграбно хлюпаючи по острівцях води.

Так і більшість людей не бачить прекрасного ні в чому на життєвих перехрестях. А ось О. Довженко бачив, і не тільки бачив, а й нас учив любити наповнене сонцем пшеничне колосся, людські гарячі руки, що зростили його, рідну землю, що наповнює нашу душу безсмертними соками життя. Філософ від народження, він розуміє, що в природі усе доповнює одне одного, прагнучи якоїсь рівноваги, гармонії, краси. У «Зачарованій Десні» смерті бабусі протиставляється народження немовляти. Один умирає, щоб дати місце іншому під сонцем. І знову йде дощ, наче перегортає чергову сторінку історії.

Взагалі «Зачарована Десна» - мій улюблений твір. Це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму. Тема єднання людини з чарівною природою найголовніша у творі. Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль - все бринить музикою, все співає, радіючи життю. А він, наче справжній диригент, керує усім цим. Била його доля, часто на його високому чолі, в променистих очах можна було побачити біль і смуток, але зламати його не вдалося нікому. Розлучений з рідною Батьківщиною, він тяжко страждав і благав у своєму «Щоденнику», щоб душа його нарешті знайшла спокій. Небагато на світі є людей, перед якими я схилив би голову, щоб подякувати.

Звичайно, це - батьки, а також люди, які спроможні, як писав Довженко, бачити прекрасне навіть «у буденних калюжах на життєвих шляхах». Моральна краса і духовна велич людини в кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» Чим вимірюється життя художника, творця? Пам’яттю, яку він лишив по собі, тим, що зробив для людей. Олександр Довженко залишив по собі велику пам’ять. Вже на схилі життя про річку дитинства красуню Десну, про казкову сіножать, царство трав і таємничих озер, про чари перших дитячих захоплень, про благородство і красу своїх рідних та їхніх односельчан напише він хвилюючу кіноповість «Зачарована Десна». Ця повість - філософське осмислення моральної краси і духовної величі людини.

Мені здається, що щастя людей і їхня краса саме в труді. У «Зачарованій Десні» шанобливо говориться про людей праці, про ставлення до неї як до творчості. Згадуючи своїх рідних і сусідів-односельців, автор насамперед говорить про їхнє ставлення до праці. «Скільки він землі виорав, скільки хліба викосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий» - читаємо в кіноповісті про батька. Його портрет подано в стилі народного світосприймання - у гармонійному поєднанні працьовитості й фізичної досконалості: голова «темноволоса, велика і великі розумні сірі очі», «тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі».

Мені здається, що саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу підносили його, давали право письменникові бачити батька гідним поваги: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, він годився на все. Багато народив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав…» У праці, у діянні розкривається його духовний світ, гуманність. З захопленням і гордістю говориться в кіноповісті і про матір, яка любила повторювати: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, то-то мені радість».

А ось читаємо про прадіда Тараса, про його «величезні, мов коріння» руки, що ніколи не заподіяли зла на землі, знали труд і мир, щедроти і добро. Коли говорити про діда Семена, то вражає глибока єдність а природою, властивість олюднювати її. Він був «добрий дух лугу і риби, гриби й ягоди збирав у лісі краще від інших». Усе життя діда пройшло в праці. Дід-трудівник чесно прожив життя під сонцем, під сонцем на погребні, весь білий, мовби осяяний сонцем, і помер.

Про дядька Самійла згадується як про найтаналовитішого в селі косаря: «Він був таки косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло Косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, - легко і вправно». На мій погляд, батько, мати, дід, дядько Самійло постають не просто як рідні, дорогі й близькі письменникові люди. Вони уособлюють талановитий і працелюбний український народ, його високу мораль, волелюбність, чистоту і красиву душу. їм притаманна була постійна готовність творити добро і красу.

Супутницею людської праці була пісня і взагалі народна музика. В одному місці «Зачарованої Десни» читаємо: «Коли б спитав мене хтось-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси». Чи нема в цих словах чогось несподіваного, неправдоподібного? Мені здається, що ні. Адже клепання коси, окрім того, що воно справді звучить як чарівна музика, коли вечірньої пори відлунює в лугах і дібровах, для трудових людей села - хліборобів завжди було символом праці, нагадувало про найвідповідальнішу пору в житті селянина - збір урожаю. Отже, основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона визначає все прекрасне на землі.

Не можна без хвилювання читати рядки кіноповісті, в яких розкривається любов письменника до людей праці, розповідається про палку синівську любов до батьківщини, про людські стосунки. Так, Довженко був справжнім літописцем народного життя, натхненним співцем людської краси. Це наддеснянські хлібороби вчать нас працелюбству, мудрості, силі, невичерпній життєвій енергії.