У мальовничому куточку нашої України, на Чернечій горі, спить вічним сном наш незабутній Тарас Шевченко. Внизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і "лани широкополі", і милу його серцю Україну. Як мріяв, як заповідав...

Майже все своє життя він прожив за межами Батьківщини, але ніколи її не забував. Не забував він і своїх земляків — українців. Скільки творів присвятив він своїй Вітчизні!
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену за неї бога,
За неї душу погублю!

Велике, добре серце поета страждало від розлуки з милим краєм, з рідними людьми. Він сумував за Україною, за її вишневими садками, за мелодійними піснями. Сумував, що Україна "обідрана, сиротою понад Дніпром плаче".

Болем і тугою переповнювалось серце поета від думки про те, що
...скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пані лукаві.

Все своє життя пост присвятив боротьбі за волю свого народу. Він писав, що не можна спокійно "дивитись, плакать — і мовчать!"

І не мовчав! Він засуджував російський царизм, який всіляко пригноблював український народ. Діставалось від нього і тим "землякам"-українцям, які "деруть шкуру" з "братів незрячих, гречкосіїв".

В своїй знаменитій поемі "І мертвим, і живим ..." Шевченко докоряє своїм землякам — українським панам, інтелігентам, що зневажають українську мову, культуру і низько схиляються перед усім закордонним:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.

Поет закликає своїх же українців вчитись так, як треба, щоб у них була своя мудрість, але щоб вони вивчали й кращі здобутки світової науки, культури:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...

Як актуально звучать ці слова сьогодні! Шевченко з любов'ю оспівував борців за волю України і засуджував своїх сучасників за їх пасивність, що
Їм байдуже, —
Панам жито сіють.

Доля України була для нього не байдужою, про що він з таким болем пише в поезії "Мені однаково":
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

Шевченка карали, висилали на заслання, не дозволяли жити в Україні, яку він так любив, за якою так тужило його бідне серце. Проте... "карався, мучився, але... не каявсь". Він не тільки мріяв про відродження України, її щастя, але й твердо вірив, що
... на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.