Доля Ольги Кобилянської — незвичайна. Не маючи змоги одержати офіційну освіту, вона осягла самотужки багатства світової культури, щоб служити словом своєму знедоленому народові.

Письменниця ніколи не втрачала сили духу і завжди вірила в перемогу людини над царством темряви і насилля. Доля її була незвичайною і ще в одному. Буржуазні ідеологи намагалися її переманити на свій бік, але Ольга Кобилянська гордо йшла прямим шляхом, котрий вибрала сама, хоч шлях той був дуже нелегкий.

І все тому, що вона дуже любила людей, любила свій народ і дивилася на нього «...тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу участь природи...». Оглядаючи пройдений шлях, 1921 році Ольга Кобилянська писала: «Де є народ, там і культура й сила буде».

«Ольга Кобилянська — автор дуже різних не лише тематикою, а й психологічним спрямуванням творів. Кращий із них — повість «Земля». Факти, що лягли в основу повісті, правдиві. Майже всі герої твору взяті з життя. Сюжет повісті розгортається зовні досить плавно, спокійно, але внутрішньо наснажений дуже гострими психологічними моментами.

Та й не диво: «Ліс панський. Власність приватна.» Серед героїв повісті найбільш яскраво вимальована родина Івоніки Федорчука, який все життя важко працював, відмовляючи собі в усьому, аби лиш мати шмат землі. Саме на родині Івоніки ми можемо прослідкувати за тим, яку роль відіграє земля в долі людини. Обставини життя замальовуються письменницею так, що важко з'ясувати, кому легше : безземельним селянам чи господарям.

Устами Івоніки Кобилянська промовляє страшенну правду трудівника — хлібороба, голи він говорить про землю: «Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом». Івоніка і його дружина Марія, невеличка спрацьована жінка, стають повними рабами землі. Вони самі визнають це: «Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна, та й руки наші почорніли від неї». Лише в хвилину великого страждання проривається біль і гнів їхнього безправ'я.

У родині Федорчуків виростає двоє синів: синьоокий красень Михайло, запопадливий у своїй любові до землі, і чорнявий неспокійний Сава, що ладен прикласти свою енергію до всього, але аж ніяк не до землі. У розмові з сином Михайлом Івоніка говорить: «Як я замкну колись очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робочі руки».

Батьків турбує своєю поведінкою Сава, який весь час тікає від землі, але не хоче змиритися з думкою, що батьки віддадуть землю Михайлові.

Сава кохає Рахіру, батько якої Григорій — безземельний селянин. Він теж хоче мати землю, та не для того, щоб працювати на ній, а для того, щоб мати все. а кульмінація повісті вражає своєю жорстокою правдою. На передодні свята Храмового дня, коли старий Івоніка від'їхав до міста, в лісі брат Сава вбиває брата Михайла.

Батько серцем відчув непохибно, хто і за що вбив Михайла: «За землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! От до чого дожив він, Івоніка! На те працював ціле своє життя гріб, згортав кожну грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю». На суді Саву виправдали. Страшний злочин зовсім відвернув його від землі. « Я вашої землі не потрібую. Я собі піду з Рахірою до Молдавії», — каже він батькам.

Висновок робимо такий: причиною загибелі Михайла стала земля. Чи і в повісті інші погляди на землю? думаю, є. Анна, в минулому наречена Михайла, поховавши хлопчиків-близнят від Михайла і вийшовши заміж за роботящого Петра, працює від рання до вечора на здобуття засобів для науки сина. В цьому місці повісті стикаються дві точки зору на проблему людина і земля.

Старий Івоніка таємно від Марійки кращий шмат поля Михайлового переписує на сина Анни, а Анна силою хоче свого сина відірвати від землі і віддати його на навчання до міста Саме в цьому місці повісті виявилася неспроможнім письменниці реалістично розв'язати питання: земля трудівник на ній.

Повість «Земля» — соціально-психологічна панорама буковинського села кінця XIX — початку XX столітті! його класовим розшаруванням. В цьому велике пізнавали значення повісті О.Кобилянської «Земля».