Розквiт таланту В. Винниченка припав на початок XX столiття - бурхливу епоху, коли вiдбувалися численнi селянськi заворушення i бунти, переосмислення громадських цiнностей усiма верствами народу. Це, кiнець кiнцем, епоха першої росiйської революцiї 1905 року.

Письменник прагнув художньо зобразити соцiально-полiтичнi й моральнi проблем цього часу, намагався на живому матерiалi показати повну вiдсталiсть самодержавно-деспотичного управлiння.

Один з таких творiв - новела "Суд", у якiй В. Винниченко дошкульно i свiжо показав образ щирого помiщика-"малороса" з його українською патрiархальщиною.

Саму новелу можна розбити на двi частини - розмова Михайла Денисовича Самоцвiта з гостем - сусiднiм панком Дуриндою, в якiй Самоцвiт викладає свої погляди про ставлення до "нових часiв" i його, Самоцвiтiв, "суд", свiдком якого i стає Дуринда.

Пiд час чекання жатки, яку Самоцвiт пообiцяв своєму сусiдовi Дуриндi, Михайло Денисович жалiється про настання важких, незрозумiлих часiв. Мужики не такi, як ранiше: бажають пiдвищення плати, читають "бумажки" - прокламацiї, якi то тут, то там з'являються по селах i, взагалi, бажають зараз у всьому роз'яснення.

А Самоцвiт же, "хохол, малорос сам...", мiцно тримається святих старих законiв. Навiть впровадженню технiки вiн опирається, вбачаючи в цьому загрозу старим патрiархальним правилам. Вiн не бажає використовувати жатку, бо є мужики. А "це машини трошки кращi... Не заламається й не спортиться..."

"Фiлософiя" Михайла Денисовича проста: "Не треба мудрувать, от що! Не треба полiтикувать... "Роз'яснять, пояснять..." В морду! От i все роз'ясненiє. По-моєму". Зараз нiчим не можна стримати мужика, тiльки цим одним: "...ще одно, чим можна здержать мужика, то... бить його треба... Бить, бить i не давать i вгору глянуть..." А Дуриндi, який уважно слухає промови Самоцвiта, вже так i хочеться, "щоб усi мужики зробились одним чоловiком". Щоб дав раз-два - i все спокiйно.

Як же це дiє в життi? Приводять нарештi селянина Крутоноженка, за словами Самоцвiта, велику "каналiю". Хоч Крутоноженко представився Никифором, а не Никонором, якого справдi очiкував Самоцвiт, вiн не звернув на це уваги, i почався "суд". Швидко вiн i закiнчується кiлькома Самоцвiтовими ударами в "морду" селянина. Селянин ви- правдовується перед начальником. Залiзна "фiлософiя" нiби дiє безвiдмовно. Але тут сталася заминка.

Виявляється, що побитий чоловiк - брат Никонора Никифор Крутоноженко. Сам Никофор та iншi селяни, злi й розпаленi, кричать на Самоцвiта, називаючи його суд "розбоєм". За-кiнчується "суд" вивезенням обох Крутоноженкiв у мiсто, на "справжнiй" суд - уже як майже злiсних бунтiвникiв. Селяни обуренi. Треба працювати, а тут такi подiї. Зараз i пiшла в хiд жатка, яку Самоцвiт до кiнця свого життя не хотiв використовувати.

А Дуринда, виїжджаючи з подвiр'я, згадує як страшне пророцтво слова Самоцвiта: "Полетимо, полетимо, аж загудить, молодой человєк!"
Теперiшнiй земський начальник, а по сутi, класичний помiщик-сат рап Самоцвiт усiма силами прагне зберегти старi порядки. Але не бачить через заскорузлiсть i ненависть до "мужикiв" змiн у суспiльствi. Саме суспiльство вже змiнилося, а Самоцвiт - нi. Вiн i не бачить, що своїми "благими" законами i самим стилем управлiння розбурхує народний гнiв.

Михайло Самоцвiт - лише типовий представник свого прошарку, але ж у життi їх десятки тисяч. I дiють iншi самоцвiти так само, пiднiмаючи сотнi тисяч озлоблених селян. А значить, в одному Самоцвiт усе ж таки був правий, коли казав Дуриндi, що "через 10 год" мирного життя вже не буде. Правда, перевернув вiн усе навпаки: бив мужикiв, щоб "через 10 год" не було нiяких бунтiв i революцiй, хоча потрiбно було б негайно припинити цю "патрiархальщину" i приступити до створення справдi правового суспiльства. Але самоцвiти ще дуже далекi вiд цього.