Усi часи мають своїх лiтописцiв. Добре, якщо їх багато - тодi у читачiв їхнiх творiв виникає можливiсть поглянути на подiї з рiзних бокiв. А ще краще, коли цi лiтописцi (хай вони навiть не носять цю назву, а вважаються поетами, прозаїками або драматургами) мають великий талант, здатний передати не лише фактографiю, а внутрiшнi шари того, що вiдбувається: фiлософський, етичний, психологiчний, емоцiйний тощо.

Саме таким поетом-лiтописцем була Анна Ахматова. Не легким було її життя. На долю "музи плачу" припали революцiя i громадянська вiйна, репресiї сталiнських часiв i втрата чоловiка (якого розстрiляли), голод, замовчування, спроби дискредитацiї її як поета. Але вона не здалася, не втекла, не емiгрувала, а продовжувала залишатися зi своїм народом.

На самому початку її творчостi нiщо не свiдчило про те, що колись Анна Ахматова спроможеться написати поему "Реквiєм". Нiщо, крiм великого таланту. Не випадково її (як i М. Гумiльова) було визнано одним з лiдерiв акмеїзму, однiєї з модернiстських течiй "срiбного вiку" росiйської поезiї, одним з принципiв якого було (на думку с. городець кого) брати в мистецтво тi миттєвостi, якi можуть бути вiчними. Досконала поетична технiка, що культивувалася в середовищi акмеїстiв, та типова для них схильнiсть до широкого узагальнення доповнювала ся у Ахматової, яка спочатку обмежувалась традицiйною для поетес темою кохання, ще й тонкою психологiчнiстю.

Але життя вносило свої корективи в тематику, не давало вичерпуватись особистими проблемами, тим бiльше, що причини трагедiй Анни Ахматової були й причинами трагедiй усього народу. Й особисте сплiталося з загальним, а поетичний талант дозволяв перетворювати страждання на незрiвнянi рядки вiршiв.

Я тодi була з своїм народом,
Там, де мiй народ, на лихо був, - пише Ахматова.

Так, вона завжди була там, де тисячi тисяч звичайних радянських жiнок, i вiдрiзнялася вiд них лише тим, що мала змогу поетично змалювати те, що бачила.

Поема "Реквiєм", один з центральних творiв усiєї творчостi Анни Ахматової була написана пiсля того (i пiд час того), як поетеса "провела сiмнадцять мiсяцiв у тюремних чергах в Ленiнградi". Поема складається нiби з окремих вiршiв, не має зовнi стрункого сюжету, але насправдi композицiя її досить чiтка, а перехiд вiд одного епiзоду-миттєвостi (нагадаємо - вiчної миттєвостi) створює навiть певну наскрiзну дiю. Прозаїчний уривок "Замiсть передмови" пояснює, звiдки виник задум, "Присвячення" декларує авторське ставлення до теми i власне те, про що йтиметься у основнiй частинi, але вже у "Присвяченнi" замiсть займенника "я" стоїть "ми":

Ми не знаєм, будневi пiдлеглi,
Чуєм лиш ключiв iржавий скрегiт
Та важкий державний крок солдат.

Отже, Анна Ахматова розповiдає не лише про себе, її лiрична героїня - це, крiм неї, ще й усi "мимовольнi подруги", що пройшли кругами пекла вiд арешту близьких людей через чекання до вироку. "Нi, це не я, це хтось iнший страждає", - не лише вiдсторонення вiд власного стану душi, а знову натяк на узагальнення. Хiба можна роздiлити, про кого саме йдеться в рядках:

В домi - голод i пiтьма.
Хвора жiнка в нiм. Сама.
Мужа вбито. Син в тюрмi.
Хто заплаче по менi?

Навiть просте використання займенникiв свiдчить про те, що Ахматова створює узагальнений портрет усiх жiнок, що роздiлили з нею таку саму долю.

Не милосердя лиш собi однiй,
Для всiх благаю, хто стояв зi мною. - пише вона вже в епiлозi, де пiдбивається своєрiдний пiдсумок теми. Епiлог поеми частково теж присвячення, у ньому висловлюється бажання назвати всiх страдниць поiменно, але тому, що це неможливо, Анна Ахматова закликає вiддати їм (i не лише їм) шану iншим способом - запам'ятати про страшнi часи, коли

...безвинна судомилась Русь
Пiд кривавими каблуками
I пiд шинами чорних "марусь". - так, як присяглася пам'ятати вона. Навiть пам'ятник собi вона просила поставити там, "де стояла я триста годин", щоб не забути про все i пiсля смертi.

Тiльки пам'ять такого масштабу, тiльки бiль поета, який читачi зможуть вiдчути, як свiй власний, може й виступлять запобiжником для вiдвернення таких трагедiй у майбутньому. Не можна забувати страшнi сторiнки iсторiї - вони здатнi розгорнутися знову. Але щоб не забувати, треба знати про їхнє iснування. I добре, що серед сотень офiцiйних поетiв, що прославляли радянський устрiй, знайшовся один "змордований рот, яким прокричав стомiльйонний народ".

Цей вiдчайдушний крик сильнiший за бадьорi побрехеньки, бо хто його чув, навряд чи забуде, якщо є в нього серце. Саме цим поезiя буває iнколи важливiшою за документалiстику: дiзнатися про якийсь факт - не одне й те саме, що вiдчути його душею. I саме тому будь-яка влада, заснована на насильствi, намагається знищувати поетiв, але, навiть вбиваючи їх фiзично, все ж таки виявляється нездатною примусити їх замовкнути назавжди.