Боккаччо - видатний письменник Відродження. Творчість Боккаччо, разом з творчістю інших митців слова доби Відродження, має велике значення для всього подальшого розвитку світової літератури та культури.

Своїми творами ці письменники не лише розвивали жанрову систему, а й утверджували новий світогляд, робили світосприйняття людей гуманістичнішим, вони сприяли розвиткові не тільки гуманізму, а й індивідуалізму в найкращому розумінні цього слова: саме за часів доби Відродження люди «повірили» у те, що мають право на земне щастя, що кохання не є гріхом (митці Ренесансу боролися не проти аскетизму, який утверджувала релігія як велику чесноту, та й в жодному разі не проти самої релігії, а проти неправильного розуміння людської сутності, проти антигуманних догм, які були неписаними законами.

Більше того, Боккаччо, Петрарка та Данте, почавши писати не лише латиною, а й живою мовою, зробили неоціненний внесок у розвиток італійської мови, у її становлення як літературної мови. Новаторство у творчості Боккаччо.

Творчість Джованні Боккаччо має велике значення в аспекті розвитку літературних форм та жанрів. Новела, яка була використана в «Декамероні», існувала й раніше, але саме завдяки цьому письменникові вона вдосконалилась й увійшла в літературу повноцінним новим жанром, який тривалий час був основним у так званій «міській літературі».

Він заклав основи розвитку пасторалі в європейській літературі (твори «Німфи з Ф’єзоле» та «Амето»). «Ф’ямметта» - твір, який багато, в чому випередив розвиток літератури, ставши зародком психологічного роману як нового жанру, який виникне та розвинеться значно пізніше.

У творчості Боккаччо тривалий час співіснували залишки середньовічного світогляду та світогляду доби Відродження. «Воюючи» із Середньовіччям, Боккаччо звертається до античних образів та мотивів, які письменник переосмислив та до яких звертався як до своєрідного виправдання своїх гуманістичних теорій.

Кохання у творах Боккаччо зображене з використанням різних образів та різних сюжетних колізій: це не лише ідилічні картини щастя розділеного почуття, але часто й нечесність, вчинки, гідні засудження. Але одне виправдовує Боккаччо у своїх творах - прагнення до щастя у коханні і право людини на звичайне людське щастя.

Не заперечуючи релігії чи її приписів, він, проте, не боїться порушувати тему нечесності, хабарництва та аморальності у лавах священиків, чим, за великим рахунком, прислужується саме утвердженню релігії та її розквіту. Проблематика творчості Боккаччо дуже різноманітна (навіть у «Декамероні» коло висвітлених проблем доволі широке), але у будь-яку нову чи традиційну тему письменник вносить гумапістичний пафос Ренесансу та власні роздуми.

Декамерон» описує події, що відбулися під час епідемії чуми у Флоренції. Семеро молодих жінок та троє юнаків тікають з міста, рятуючись як від самої хвороби, так і від настрою загального лиха, де у приміському маєтку розважаються, розповідаючи одне одному цікаві історії. Твір описує десять днів, під час яких тривають розповіді друзів.

Так, «Декамерон» налічує сто новел різного сюжету та проблематики, створюючи повну картину тогочасного життя. Але новели «Декамерону» часто дуже подібні до притч, тож мають повчальне значення поза контекстом епохи та культури, яка породила певні сюжети.

Заможний паризький купець товаришує з, купцем-іудеєм Абрамом. Він хоче навернути Абрама у свою християнську віру, вважаючи її найкращою. Але Абрам говорить, що прийме остаточне рішення тільки тоді, коли побачить на власні очі, як живе Папа й кардинали - намісники Бога на землі. Знаючи про не завжди праведний спосіб життя тогочасного духовенства, друг намагається вмовити Абрама не їхати.

Але повернувшись, Абрам говорить, що прийме хрещення: своїм способом життя священики сприяють викоріненню віри, але вона розвивається та поширюється, отже, - і справді її підтримує Святий Дух, а не люди. Боккаччо без прикрас говорить про вади духовенства, які бачить навколо.

Звісно, цю історію варто сприймати як притчу (адже сама суперечка про те, яка віра краща, - по суті, нонсенс, та й зміна віри - річ глибоко особиста й дуже серйозна. Мені подобається ця новела насамперед неочікуваною розв’язкою та сміливістю автора, який змальовує у своєму творі ті недоліки суспільства, про які заведено було мовчати.)

Перша новела четвертого дня. Гісмонда, донька принца Салернського Танкреда, рано стає удовою. Повернувшись до батьківського дому, деякий час по тому вона закохується у звичайного юнака, служку Гвіскардо. Їхні почуття взаємні, але батько Гісмонди, дізнавшись про зв’язок своєї доньки з прислужником, ув’язнює хлопця й грубо докоряє доньці.

Але Гісмонда заперечує батькові: докори Танкреда грунтуються не на тому, що донька мала любовний зв’язок поза шлюбом, а на тому, що його донька будує стосунки з простолюдином, який не має знатного походження.

Танкред наказує стратити Гвіскардо, а Гісмонда, не витримавши смерті коханого, випиває отруту. Жалкуючи про скоєне, Танкред поховав коханців у спільній могилі. Новела оповідає нам про справжні почуття, на заваді яким стали стереотипи та суспільні догми.

Навіть у ті далекі часи, коли знатна жінка не мала права вийти заміж за юнака без походження, такі жінки, як Гісмонда, розуміли абсурдність звичаїв і, як могли, боролися з несправедливістю, яка ставала на перешкоді їхньому щастю. Кількаразово у новелі наголошується, що бідність свідчить тільки про відсутність грошей, але аж ніяк не про відсутність шляхетності.

Перша новела шостого дня. Флорентійка донна Оретта прогулюється з гостями, Замисливши разом досить тривалу пішу прогулянку, усі вирушають. Один з гостей звертається до донни Оретти: «Дозвольте розповісти нам цікаву історію, настільки захоплюючу, що ви й не помітите, як скінчиться дорога, ніби весь час їхали верхи».

Від самого початку розповіді юнак так плутається у власних словах і розповідає настільки нецікаво, що донна Оретта говорить йому: «Ваш кінь надто спотикається, дозвольте мені все ж таки йти пішки». Таким чином, обернувши все на жарт, співбесідники переходять на іншу тему. Ця новела оповідає нам про дотепність та тактовність жінки.

Як на мене, варто цінувати не лише філософські сентенції, а й звичайну дотепність, коли вона справді цікава та по-своєму вишукана. Новела вчить нас не тільки не втрачати почуття гумору, а й гідно виходити з будь-якої ситуації, не образивши співбесідника.